Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Погамувала заворуху сіром вістка про те, що писар Карпо Мокріевич, стародубський полковник Петро Рославець, генеральний обозний Петро Забіла, генеральні судді Іван Домантович та Іван Самойлович ув'язнили серед ночі люципера Демка у Батуринському замку, закляпивши рота, наділи на нього кайдани й дибу і в звичайному санному повозі відпровадили в Москву як зрадцю і Дорошенкового приятеля та однодумця, який багнув передати Лівобіччя турецькому султанові. Послали з ним і чолобитну реляцію, щоб цар скарав його смертю!

Цар і його думні дворяни та бояри, ідучи назустріч інтригам і «анцихриста», і його синів та близьких, і далеких родаків, радо «повеліли відпровадити разом із супровідцями-гайдуками і їхніми родинами до Сибіру, в Соленґинськ, до диких бурятів». В число відправленців потрапили і полковник Матвій Квинтівка та осавул Павло Грабович, які ще кілька місяців тому старанно допомагали, як і гетьман Демко, усмиряти повстанців-слобожан.

«Віра в дружбу з царем і його прихлібцями є втратою для будь-яких інородних громад і чільців. Їхня дружба — лише флірт і лицедійна гра і ніколи іншою не буде»,— молячись і вдихаючи кадильний дим мирояну і буж-дерева, повторював Сірко слова Яна Собеського.— То в справжнє винищення нашого чільства і поспольства на користь Московської держави,— шептав він між молитвами і свої висновки.— «Адже виселенці будуть в отих забіссях царськими людьми, а не самі собою!» — робив вислід він у тусковій тузі, шкодуючи Демка, Матвія, Павла та всіх з ними...

Втікачі на Січ із Лівобіччя й Дону йшли і йшли: і поодинці, і групками, і цілими ватагами, і приносили новини, одна другої болючіші та дошкульніші: про виселення козацтва по воєводських списках, про приїзд на Лівобіччя, у Конотоп дяка Танасія Ташликова і піддячого Аврама Шостакова, а їм услід — Ромодановського та із Чернігова самого архієпископа Лазаря Барановича і генерального судді Івана Самойловича. Із тих новин випливало, що між Путивлем і Конотопом намічалися Генеральна рада в присутності царських повірених і вибори гетьмана.

А велика розповінь тієї весни стримувала січове козацтво від якихось дій, і новини знетямлювали чільців та значкових так, що вони ходили як неприкаяні, не знаходячи собі місця, ніби чуючи ґвалти, зойки й крики нещасних на Лівобіччі, в Слобожанщині та аж до самого Дону. Врешті втікачі принесли в Січ вістку, що в Козацькій Діброві був обраний на гетьмана генеральний суддя в Демка Іван Самойлович, знайомий Сіркові ще від походу із Києва по благословенні Петром Могилою.

Сама по собі та подія нічого особливого не являла, а ось нові Конотопські статті до колишніх Глухівських додавали чимало дошкульного. «Гетьман без царя і старшин не буде нікого карати, не листуватиметься з іноземними, за винятком царського, дворами, не допускатиме жодних зв'язків із Дорошенком», «гетьман мусить спіпшо вивести свої полки і уступити Польщі міста по річці Сож у воєводстві Мстиславськім та в Мозирському і Рєчинському повітах, звільнених від ляхів Іваном Золотаренком ще при гетьмані Богдані»,— писалося в Статтях.

Сірко, Ханенко, Мартинович, Шашола, Вдовиченко, старигани та значкові товариші Січі мусили спішно скликати Малу раду і написати цареві та новому гетьманові «ультиматну контроверсію» про недопустимість якої б то не було передачі українських земель Московії, Польщі чи іним державам як поконних українських. Не те образило царя, про що говорилося в «контроверсії», а те, що Московія не була названа Великою Русією, а царя зневажено безтитульностями.

Була ще одна надзвичайно важлива особливість Генеральної ради в Козацькій Діброві, про яку Січ довідалася згодом. Полягала вона в тому, що більшість лівобічних старшин, вболіваючи за справу, пропонувала віддати гетьманські клейноди і булаву Іванові Сіркові. Для царя і його посланців, а найпаче для Ромодановського, полковника Федора Жученка з Полтави, Івана Самойловича те було жахом. Тому й затяглися вибори. Три дні значкові старшини схилялися боярами до компрометації Сірка як «анцихриста-бузувіра і побратима вора Стеньки».

Доки в Січі й Запорогах переварювалися козацьким поспольством вибори Самойловича та Конотопські статті і гуляли «ловчі сиски» воєвод в Лівобіччі, Слобожанщині та на Дону, гетьман Дорошенко через своїх амбасадорів у Порті полковника Гаврила Лісовського та ротмістра Івана Мазепу, по закінченні Туреччиною Кандійського походу у війні з Венецією, допросився в султана Магомета Четвертого помочі на ляхів.

Хондкар-султан спершу оповістив Польщу, що піде на неї походом у поміч Дорошенкові, а з приходом весни таки змусив хана піти на Україну, потім, скориставшись чварами навколо круля Михая та незгодою Сірка і частини січовиків іти на братовбивство, вирушив ханові услід і сам із тасмами яничарів. Жахною була його сила, коли, перейшовши Дністер біля Хотина, він поповнив свої війська спершу булуками буджаків, а потім туменами хана і полками Дорошенка.

Перший удар армади султана був спрямований на Кам'янець-Подільський. Обложне побоїще тривало цілих два тижні і вдень, і вночі. Побиті лежали завалами, і вдвічі більше їх було з боку тих, що йшли на штурм, але сили все одно були нерівні, і місто з фортецею було залишене ляхами. Магомет, як переможець, заїхав на коні в тамтешній соборний храм, наслідуючи Магомета Другого, що отак же зневажив собор Софії в Києві. Образами і обкладами з ікон були вислані всі вулиці міста, і те все проходило на очах Дорошенка, його значкових і козацтва.

При цьому кримці й буджаки пішли на захоплення і людоловлення міст Покуття й Волині, а Дорошенко з візиром султана Махметом Капрюлю обклали Львів, де стояли польські війська на чолі із коронним гетьманом Яном Собеським. Львів'яни зібрали пожертви від міщан та храмів і відкупилися, спасши тим і обложеного коронного, і його військо. Дорошенкові здався в полон наказний гетьман Ханенко, зрозумівши, що без Сірка він не має жодної сили. Здалися Дорошенкові у безвиході і чимало Ханенкових козаків, лишивши гетьмана лише з гайдуками та сердюками.

Тим часом крулеві Михаю вдалося замиритися і скласти з султаном у Бучі домову, по якій Польща