Читати книгу - "Таврований"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У 1941 році потрапив в оточення, влився в Сумське з’єднання партизанських загонів. Донедавна командував кавалерійським дивізіоном. Всі знали його як лихого і зухвалого наїзника, бравого кавалериста, який зводив з розуму багатьох жінок. І лише небагато здогадувалося про його мирну професію.
Командування доручило очолити ударну групу в складі Путивльського і Шалигинського загонів Вершигорі. В її завдання входило захопити північну частину Ділятина, розгромити штаб Крігера і оволодіти мостом через Прут. Знищити мости на залізній і шосейних дорогах: Ділятин — Надвірна, Ділятин — Коломия і стати заслоном на цих дорогах.
Путивльський головний загін, при якому знаходився весь штаб, мав вийти на містечко Заріччя і пропустити всі загони в Ослави Білі.
Глухівському та Кролевецькому загонам наказувалося опанувати південною частиною міста та залізничною станцією, знищити мости на дорозі Ділятин — Яремча.
Тилові підрозділи і санчастину підпорядкували Павловському. Колона повинна була швидко просуватися вперед, не звертаючи уваги на стрілянину, можливі сутички з противником.
— Дії бійців і командирів повинні бути рішучими і чіткими, — наставляв перед виходом командирів Семен Васильович. — Рухатися — тільки вперед. Туди, де більше стріляють.
Але як йти в бій голодними і втомленими. Господарники витрушували свої останні запаси. Партизани вивертали кишені, збирали крихти хліба. Їстівного нічого не залишилося.
Як завжди, виручив скупий Павловський.
Він дістав мішок борошна і кілька шматків сала. Всі тільки здогадувалися, яким дивом вони збереглися.
— Беріг для поранених, — пояснював Павловський. — Варіть галушки.
Голосно сказано. Розвідникам капітана Бережного дісталося два кілограми борошна на півсотні чоловік. Як його розділити?! Знайшлися досвідчені бійці. Скип’ятили відро води, засипали туди борошно і розмішали. Додали солі. Вийшла дуже смачна рідка бовтанка.
— Таку мені в полоні давали, ми її називали баландою, — згадав хтось.
— Їжа, що треба, — весело жартував Жора Гроздовський. — С голоду не помреш, і до дівок не потягне…
Відразу після наради прямо на галявині їли перед наступом Руднєв, Базима і Радик. Семен Васильович дістав з кишені маленький шматочок цукру, який він кілька днів зберігав на всякий випадок. Передав синові.
Радик спочатку відмовився, але Григорій Якович умовив його:
— Не соромся. Ти ще молодий. Ми з батьком і так переживемо.
У розвідників Бережного поруч взяли закопчений алюмінієвий чайник. Розлили воду по кружках.
Радик пив чай неквапливо, вприкуску з рафінадом. Батько дивився на заросле чорним волоссям обличчя сина. За останні дні воно змарніло, але не втратило рішучості і твердості. Він дивився на сина і не міг надивитися. На свою копію в юності: чорне волосся, смагляве обличчя з ямочками на щоках, міцні рівні зуби, якими Радик відкушував маленькі шматочки цукру.
— Як вирватися з оточення? — Вимовив Базима, неначе розгадавши думки комісара. — У людей вже немає сил. Їх тримає тільки сталева воля.
— Саме завдяки цій силі волі ми і вирвемося. Вискочимо із пекла, незважаючи ні на що, — відповів комісар.
Пришкутильгав Павловський. Передав комісару чорну шкіряну куртку. Семен Васильович подивився на неї. Він возив куртку давно. Але одягав її рідко. Останнім часом вона зберігалася в обозі Павловського.
— Михайло Іванович! Навіщо?
— Бери-бери, — вимовив той. — Дивлюся, у тебе гімнастерка зовсім розірвана. Голим з гір вийдеш.
Михайло Іванович присів поруч з комісаром, допоміг йому надіти куртку.
Семен Васильович встав, повернувся.
— Як, Радя?
— Нічого. Тільки велика на тебе.
— Жир ми нагуляємо, як тільки вийдемо на рівнину.
З настанням сутінків загони побудувалися поротно на невеликому кам’янистому майданчику. Змучені недоїданням і недосипанням, постійними боями з противником, люди розуміли: на них чекає вирішальний бій.
8Першою вирушила в ніч група Вершигори на чолі з командиром. Руднєв проводжав її до спуску. Через кілька хвилин передали по ланцюгу, що знесилений боєць зірвався і скотився вниз. Найімовірніше, зачепився за дерево або за густий чагарник. Живий він чи мертвий, поки ніхто не знав.
Семен Васильович порадив бійцям міцно взятися за руки. Йти один за одним. Розраховував, що це дозволить спуститися з гори без подальших втрат.
Розвідники Івана Івановича Бережного почали спуск слідом за групою Вершигори. Вперед пропустили кілька бійців, які вдень шукали безпечні спуски.
У Семена Васильовича створювалося таке враження, що вони падають в темну безодню. Гілки низькорослих дерев і чагарників боляче дряпали тіло, рвали одяг. З-під взуття розсипалися невеликий камінь і пісок. Все це сунулося вниз, загрожувало знести з собою людей.
Спуск до міста зайняв кілька годин.
Зрештою, круті кам’янисті схили поступилися більш пологим місцям, вкритим травою. Комісар дав людям відпочити, приготуватися до бою. Чекали умовного сигналу для наступу на Ділятин.
Над містом зметнулися сигнальні ракети. Застрочили кулемети і автомати. Почулися вибухи гранат.
Захоплені зненацька, німці металися по вулицях. Вони майже не чинили опору, поспішали сховатися.
Сам генерал Крігер вискочив з приміщення в одній нижній білизні. Скочив у бронетранспортер. Поїхав на околицю міста. Там сховався у дворах. По радіо зв’язався зі своїми основними підрозділами, які перебували недалеко від Ділятина. Просив допомоги.
Робити якісь рухи генерал боявся. Він вважав, що в обложеному бандитами місті відразу потрапить до їхніх рук. Йому невимовно пощастило. Партизанам не вистачало часу, щоб розібратися зі штабом противника. Розгорталася масштабна операція. Про долю генерала Крігера ніхто не подумав.
Відразу ж після сигнальних ракет підрозділ Бережного кинувся в місто. Бійці рухалися до мосту, за який вела бій група Вершигори. Бійці добивали фашистів. Швидко просувалися вперед.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таврований», після закриття браузера.