Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, що зумів найти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійносте України. Це Алексінський — знана постать у політичній історії Росії нашого століття. Алексінський вже і переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський» та надрукував у видавництві «Українські вісті».

Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров’я, бо творили йому численних ворогів, які не давали стати новому противникові. Безумовно, Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба навіть і на власну родину тиснути. Але з другого боку організований Багряним гурт ентузіастів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, а зокрема забезпечити дуже трудну справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» чужими мовами.

Ця симбіоза письменника з його партією не була випадкова... Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу д ля емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам на геноцид — людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Володимир ДЕРЖАВИН

ТРИ РОКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ЕМІГРАЦІЇ (1945-1947)5

...Після передчасноїсмерти Аркадія Любченка чільним репрезентантом хвильовизму в нашому еміграційному письменстві лишається Іван Багряний, що його творчість має величезний політично-громадський резонанс, а під власне мистецьким кутом зору сприймається й оцінюється по-різному — мабуть, через надзвичайно строкатий еклектизм своїх поетичних засобів. Після виходу з друку збірки старих його віршів «Золотий бумеранг» (1946), що хибує на надмірні й здебільшого невиправдані літературні претенсії, І. Багряний остаточно перейшов до белетристичної й драматичної прози, склавши досить влучну патріотичну лектуру для юнацтва та найширших читацьких кіл у формі повісти «Тигролови» (І—II, 1947, скорочене видання під заголовком «Звіролови», 1944), що її «треба зарахувати до категорії пригодницьких, які читається з великим напруженням, але в які не віриться ані за австрійського гроша» (Б. Романенчук). Пізніші драматичні та напівдраматичні твори І. Багряного («Генерал», «Розгром») визначаються типовим для цілої — не самої лише української — під’яремної соціалістичної літератури 30-х років кількісним надміром і якісною нерозбірливістю образів, естрадною риторикою, плакатною ефектовністю, газетною публіцистичністю, елементарністю емоцій, зумисною вульгарністю вислову — «свідомим гробія-нізмом», за слушним вироком компетентної літературної критики.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ ІВАН БАГРЯНИЙ6

Емоційно розкута, експресивна, напоєна народним мелосом, «заправлена» їдкою іронією і сарказмом поезія І. Багряного різко дисонувала з темами і ритмами офіційної поезії. Критики легко відшукували в його поезіях, які друкувалися в журналах «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус», «Всесвіт», «Гарт», «Плу-жанин», «Юно», в збірці «До меж заказаних», у поемі «Аве Марія» і «порнографічний натуралізм», і «слинявий сентименталізм», і «містичне самозабуття»... Б. Коваленко 1 липня 1929 р. на сторінках «Літературної газети» (під псевдонімом К. Потапчук) виніс ідеологічний присуд тенденції відступу від магістрального шляху до політизації літератури і мистецтва: «На нашу думку, це шлях не новий, шлях активно-реакційних куркульсько-буржуазних синків, озвірілих на все людство зо всіма його перспективами, співців містичного самозабуття і паразитивного індивідуалізму».

«Там зустрічаємо всі атрибути модерного поета: асонанси, ритми нерівноскладові, подвійні метафори і всю ту каламуть образів, що, перешкоджаючи вдивитись у твір до дна, створюють фікцію глибини. Лиш не завжди глибина там, де не видко дна!» (І. Качуровський).

Та молодий поет не злякався подібних інсинуацій офіційної критики. Можливо, тому що такі «оцінки» не мали нічого спільного з мистецькою критикою, можливо, не надавав цьому великого значення, бо такий стиль і категоріальний аппарат тогочасної цензури домінував на сторінках газет і журналів... Безсумнівне одае: І. Багряний обрав свою позицію в складних умовах розгортання репресій проти української інтелігенції і не замірявся її змінювати або приховувати. [...]

На Далекий Схід, дике Приамур’я, таємничий, мов Ельдорадо, Зелений Клей, куди так манило безземельних, спраглих волі українців, туди, до понурої, невідомої Колими мчав у своїх шістдесятьох рудих домовинах тисячі обірваних, брудних, зарослих, безправних, приречених киян, полтавчан, кубанців, херсонців — «дітей іншої, сонячної землі й іншого, сонячною моря» — велетенський двоокий циклоп.

Уява художника витворює символічну картину паралельного, майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі шалено летять крізь величезні простори — «у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу».

Герой роману «Тигролови» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився із своїм насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного — людини і художника — це головне: переконати читача, упевнити його в тому, що за будь-яких обставин особистість може і повинна бути Людиною. Сюжетна канва роману і вибудована на «полюванні» майора НКВС Медвина — цього новітнього тигролова — за гордим, не прирученим тоталітарною системою молодим хлопцем із України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і віриш, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Богдан РОМАНЕНЧУК ІВАН БАГРЯНИЙ7

...Багряний був поетом, що більше всього цікавився суспільно-політичними проблемами рідного краю й народу, тому і до літератури підходив із суспільно-політичного становища, трактуючи її як засіб до певної цілі, тобто до ширення суспільно-політичних ідей і поглядів. Його вірші, як і вся літературна й публіцистична творчість, мають виразно ідейно-політичне й патріотичне спрямування. Цим і пояснюється певною мірою те, що він любується в міцних і твердих словах, якими прагне приголомшити читача, полонити його і змусити йти за ним чи прийняти його думки і погляди. Для цього він користується різними поетичними засобами як асонанси, алітерація, епітети, римування та різні інші фігури і тропи, які роблять його вірші «промовистими» і насильницькими, що насильно вдираються в душу читача, одначе там надовго не залишаються, бо їм бракує тієї теплоти, щирости й безпосередности, які роблять вірші поезією. В них забагато публіцистики й «декларативности», тому вони не западають глибоко в душу. Поет прагнув виразити в них свої патріотичні думки й прагнення якнайбільше громогласно, тому в його віршах часті різні заклики,