Читати книгу - "1Q84. Книга ІІІ"

— Ми зараз покинемо «Котяче місто», — вперше заговорив Тенґо. Аомаме з радістю сприйняла його голос.

— «Котяче місто»?

— Місто, в якому вдень панує глибока самотність, а вночі — великі коти. Через нього протікає гарна річка із старим кам'яним мостом. Але там ми не можемо залишатися.

«Цей світ ми називали по-різному, — подумала Аомаме. — Я називала його світом „1Q84“ року, а він — „Котячим містом“. Але ці назви позначали одне й те саме». Аомаме ще міцніше стиснула його руку.

— Так, ми зараз покинемо «Котяче місто». Разом, удвох, — сказала вона. — І як тільки покинемо його, то ніколи, ні вдень, ні вночі, не житимемо окремо.

Коли вони обоє квапливо залишали дитячий парк, обидва Місяці заховалися за повільною хмарою. Вона затулила очі Місяцям, а хлопець і дівчина, взявшись за руки, вибиралися з лісу.

Розділ 30

(про Тенґо)

Якщо не помиляюся

Залишивши парк, вони обоє вийшли на велику дорогу й зупинили таксі. Аомаме попросила водія їхати до Санґендзяя уздовж державного шосе номер 246.

Лише тоді Тенґо нарешті звернув увагу на одяг Аомаме. На ній, поверх модного зеленого костюма з короткою спідничкою, був весняний плащ, надто тонкий як на таку пору, з поясом. На ногах вона мала панчохи і яскраві туфлі на високих каблуках. З її плеча звисала чорна шкіряна сумка, переповнена й начебто важка. На руках не було рукавичок, а на шиї — шарфа. Ні перснів, ні мережива, ні сережок на собі не мала. Не пахла парфумами. Усе, що мала на собі й чого не мала, здавалося йому надзвичайно природним. Він не міг придумати, що можна було б із цього відняти або що до цього додати.

7-ю кружною дорогою таксі мчало до державного шосе номер 246. Дорожній рух, як ніколи, був безперешкодним. Щойно таксі рушило, вони обоє довго мовчали. Радіо було вимкнене, неговірким виявився і молодий водій. До їхніх вух долинав тільки безперервний, одноманітний шурхіт автомобільних шин. Притулившись до Тенґо, Аомаме й далі стискала його велику руку. Бо якби відпустила, то боялась, що вдруге не віднайде. Повз них пропливало нічне місто, схоже на морську течію, розцвічену світлячками.

— Мені треба багато чого розповісти, — згодом сказала Аомаме. — Та, здається, я не зможу всього пояснити, поки туди не прибудемо. Бо обмаль часу. Та навіть якби такий час був, навряд чи я змогла б усе розповісти.

Тенґо коротко хитнув головою. Мовляв, не треба себе силувати. Вони пізніше зможуть удвох заповнити всі життєві прогалини. Якщо в цьому буде потреба. Зараз Тенґо здавалося, що навіть у цих забутих прогалинах і нерозгаданих загадках, якщо вони спільні для них обох, він знаходить радість, близьку до любові.

— Що мені негайно треба знати про тебе? — спитав Тенґо.

— А що ти знаєш про мене теперішню? — замість відповіді запитала Аомаме.

— Майже нічого, — відповів він. — Лише те, що ти — інструкторка спортивного клубу, незаміжня і мешкаєш у кварталі Коендзі.

— І я про тебе майже нічого не знаю. Хіба що те, що викладаєш математику в підготовчій школі у кварталі Йойоґі, живеш одинаком і написав текст «Повітряної личинки».

Тенґо глянув в очі Аомаме. Від здивування його губи ледь-ледь розтулилися. Про це знала надзвичайно обмежена кількість людей. Невже Аомаме пов'язана з тією сектою?

— Не турбуйся. Ми разом на одному боці, — сказала Аомаме. — Щоб пояснити обставини, чому я знаю, треба витратити багато часу. Але мені відомо, що «Повітряна личинка» створена завдяки твоїй співпраці з Еріко Фукадою. І що якось ти і я потрапили у світ з двома Місяцями. І ще одне: що я вагітна. Можливо, від тебе. Гадаю, що про цю важливу новину тобі треба дізнатися негайно.

— Ти вагітна?

Мабуть, водій прислухався. Але Тенґо не мав коли про це думати.

— Упродовж двадцяти років ми ні разу не зустрічалися віч-на-віч, — сказала Аомаме. — І все-таки я завагітніла від тебе. Тож збираюся народити твою дитину. Звичайно, це не вкладається в ніяку логіку.

Тенґо мовчки чекав продовження її розповіді.

— Ти пам'ятаєш, як на початку вересня здійнялася страшна буря?

— Добре пам'ятаю, — відповів він. — Увесь день стояла чудова погода, а щойно стемніло, раптом загуркотів грім і почалася гроза. Станцію Акасака-Міцуке затопила вода, і на якийсь час підземка зупинилася.

«Карлики бешкетують», — казала тоді Фукаері.

— І того грозового вечора я завагітніла, — сказала Аомаме — Але ні того дня, ні кілька місяців раніше я не мала ні з ким таких стосунків.

Аомаме зачекала, поки Тенґо усвідомить цей факт. А тоді розповідала далі:

— Але це, безперечно, сталося того вечора. І я впевнена, що завагітніла від тебе. Пояснити, як це сталося, не можу. Просто мені це ясно.

У голові Тенґо воскрес спогад про той дивний єдиний статевий акт з Фукаері. Надворі бушувала гроза, а об віконні шибки періщили великі краплі дощу. Як казала Фукаері, тоді бешкетували карлики. Коли він, занімілий, спав горілиць, Фукаері, сівши на нього верхи, вставила у себе його твердий прутень й висмоктала з нього сім'я. Здавалось, вона перебувала в трансі. Очі заплющила, ніби занурившись у глибокі роздуми. Мала великі круглі груди, але волосся в неї на лобку не росло. Все це здавалося нереальним, але таки насправді сталося.

Наступного ранку Фукаері начебто не пригадувала вчорашньої події. Або не показувала, що пригадує. А самому Тенґо та подія здавалася скоріше якоюсь практичною справою, ніж статевим актом. Того грозового вечора Фукаері скористалася занімінням його тіла для того, щоб успішно зібрати його сім'я. Буквально до останньої краплі. Він і досі пам'ятає це дивне відчуття. Тоді Фукаері справляла враження зовсім іншої людини.

— Я пригадую, — сухим голосом сказав Тенґо, — що зі мною сталася подія, яку не можна пояснити ніякою логікою.

Аомаме подивилася йому в очі.

— Тоді я не розумів, що це означає. Та й зараз точно не розумію. Але якщо ти завагітніла того вечора й нічого іншого не пригадуєш, то, безперечно, у тобі моя дитина.

«Можливо, Фукаері була передавальною ланкою. Таку роль їй призначили. Бути каналом, який зв'язував його з Аомаме. Обох фізично поєднував протягом обмеженого часу», — думав Тенґо.

— Згодом я розповім тобі докладно, що тоді сталося, — сказав він. — Та от зараз не знаходжу для цього потрібних слів.

— А ти справді віриш, що в мені твоя дитина?

— Щиро вірю, — відповів Тенґо.