Читати книгу - "Тінь вітру"

Кілька днів ми обходили кав’ярні та крамниці, розпитуючи про Хуліана. Наводили довідки в готелях та пансіонах, на залізничних станціях, у банках, де він міг би обмінювати гроші, — та ніхто не пригадував чоловіка, схожого за описом на Хуліана. Ми побоювалися, що він уже потрапив у кігті Фумеро, тож Мікель попросив одного зі своїх колег, який мав контакти в головному поліційному управлінні, дізнатися, чи не перебуває Хуліан за ґратами. Але там його не було. Минуло два тижні. Здавалося, що Хуліан розчинився в повітрі.

Мікель майже не спав, сподіваючись новин про Хуліана. Якось увечері він повернувся зі своєї звичайної прогулянки з пляшкою портвейну.

— Штат газети подарував мені її, — сказав він. — Помічник редактора повідомив, що вони закривають мою шпальту. Розумію, вони не бажають прикрощів.

— Що ти робитимеш?

— Перш за все нап’юся.

Мікель не випив і половини склянки, а я натщесерце прикінчила майже всю пляшку, навіть не помітивши цього. Десь близько опівночі мене перемогла дрімота, я завалилася на канапу. Мені снилося, що Мікель цілує мене в чоло та вкриває шаллю.

Прокинувшись, я відчула гострий біль у голові й зрозуміла, що це прелюдія до жахливого похмілля. Пішла шукати Мікеля, проклинаючи ту годину, коли в нього з’явилася гарна ідея напоїти мене. Мікеля в помешканні не було. Я підійшла до письмового столу й помітила на машинці записку, в якій чоловік просив мене не хвилюватися й чекати на нього вдома: він пішов шукати Хуліана й незабаром приведе його додому. Закінчувалася записка словами кохання.

Аркуш випав з моїх рук. Я помітила, що Мікель забрав зі столу всі свої речі, наче більше вони йому не потрібні. І я зрозуміла, що більше його не побачу.

8

Того вечора, як виявилося, торговець квітами зателефонував до редакції «Діаріо-де-Барселона» й залишив повідомлення для Мікеля: чоловік, якого Мікель описував, бродить біля старого особняка, немов привид.

Було вже за опівніч, коли Мікель дістався будинку № 32 на проспекті Тібідабо. Уночі ця місцина здавалася безлюдною долиною, пронизаною смугами місячного сяйва, яке пливло крізь дерева. Хоча він не бачив друга сімнадцять років, Мікель відразу впізнав Хуліана: неможливо було не впізнати його легкої, майже котячої ходи, коли його силует ковзнув під тінню саду біля фонтана. Хуліан перестрибнув через паркан і ліг біля будинку, немов неспокійна тварина.

Мікель міг озватися до нього, але вирішив не привертати уваги можливих свідків. Він відчував, що чиїсь очі крадькома стежать за проспектом крізь темні вікна сусідніх будинків. Мікель обійшов маєток, доки не дістався старих тенісних кортів та сторожки. Там він помітив щілини в паркані, якими Хуліан, певно, скористався як сходинками, й плити, які зверху нещільно прилягали. Мікель піднявся нагору, майже задихаючись, відчуваючи гострий біль у грудях; здавалося, й зір зраджує його. Він підтягся на кам’яний паркан; його руки тремтіли. Він пошепки покликав Хуліана.

Силует біля фонтана завмер, немов статуя. Мікель побачив двоє сяючих очей, які зупинилися на ньому. Чи Хуліан після сімнадцяти років розлуки упізнає

його, виснаженого хворобою, яка забирає подих?..

Силует неспішно наблизився, тримаючи у правій руці довгий блискучий предмет. Шматок скла.

— Хуліане... — пробурмотів Мікель.

Фігура зупинилася. Мікель почув, як скло впало на гравій. З темряви з’явилося обличчя Хуліана. Двотижнева щетина вкривала обличчя, риси якого загострилися.

— Мікелю?

Не в змозі ані зістрибнути на інший бік, ані спуститися назад, на вулицю, Мікель простягнув руку. Хуліан сам заліз на паркан; однією рукою він міцно тримав долоню друга, іншою торкнувся його обличчя. Вони мовчки довго дивилися один на одного. Кожен відчував біль ран, яких життя завдало іншому.

— Ми повинні піти звідси, Хуліане. Тебе шукає Фумеро. Та справа з Алдаєю була пасткою.

— Знаю, — прошепотів Каракс монотонно.

— Будинок замкнено. Тут уже багато років ніхто не живе, — повідомив Мікель. — Ну ж бо, допоможи мені спуститися. Забираймося геть.

Каракс зліз із паркану. Обома руками охопив Мікеля й відчув під просторим одягом висохле тіло, в якому, здавалось, не лишилося м’язів. Коли вони опинилися на іншому боці, Каракс схопив Мікеля під пахви й майже поніс його. Так вони й крокували в темряву вулиці Романа Макая.

— Що з тобою сталося? — прошепотів Каракс.

— Нічого. Лихоманка. Мені вже краще.

Але від Мікеля вже тхнуло небезпечною хворобою, тож Хуліан більше ні про що не питав.

Вони спустилися вулицею Лева XIII, поки не дісталися проспекту Св. Жервазіо, де побачили світло кав’ярні. Вони знайшли притулок за столом у задній кімнаті, подалі від входу та вікон. Кілька завсідників сиділи біля бару, палили цигарки та слухали радіо. Офіціант — блідий як віск чоловік із потупленими очима — прийняв у них замовлення.

— Тепле бренді, каву та щось поїсти.

Мікель зовсім нічого не їв. Каракс, явно голодний, їв за двох. Двоє друзів приголомшено дивилися один на одного у млявому світлі кав’ярні. Минулого разу, коли вони бачилися віч-на-віч, були вдвічі молодші. Вони розсталися бадьорими юнаками, а тепер життя одного з них перетворило на втікача, а іншого готувало до смерті. Обидва дивувалися: чи це доля здала їм такі паскудні карти, чи то вони самі так кепсько грали?

— Я досі не подякував тобі за все, що ти робив для мене всі ці роки, Мікелю.

— І зараз не починай. Я робив те, що мусив робити, що хотів робити. Нема за що мені дякувати.

— Як там Нурія?

— Так само, як і під час вашої останньої зустрічі.

Каракс опустив погляд.

— Ми одружилися кілька місяців тому. Не знаю, чи писала вона тобі.

Губи Каракса стиснулися, він повільно похитав головою.

— Ти не маєш права їй дорікати, Хуліане.

— Знаю. Я ні на що не маю права.

— Чому ти не звернувся до нас по допомогу, Хуліане?

— Не хотів уплутувати вас у неприємності.

— Де ти був увесь цей час? Ми гадали, що ти провалився крізь землю.

— Майже. Я був удома. У батьковому помешканні.

Мікель здивовано витріщився на нього. Хуліан пояснив: приїхавши до Барселони, він не знав, куди йти, тож вирішив повернутися до оселі свого дитинства, хоча й побоювався, що там уже нікого немає. Двері капелюшної крамниці були відчинені; літній полисілий чоловік, чоловік без вогню в очах,