Читати книгу - "Історія України. Посібник"

заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5 %.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.[40]

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70 % селянських господарств, 80 % посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1 % селянських дворів і обробляли 99,7 % посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Причини голоду в Україні 1932–1933 pp

Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників.

Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники. Зокрема, Дж. Мейс підкреслює: «Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам… Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещадно здійснили це на Україні в 1932–1933 pp. засобом штучного голоду». Його позицію підтримує Р. Конквест, стверджуючи, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами».

Історики, які визнають основними причинами голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник Ален Безансон наголошує: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характер геноциду». Цю ж думку проводить і американський історик українського походження Д. Соловей, підкреслюючи, «що голод 1932–1933 pp. був планово підготовлений і здійснений». Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Деякі російські, українські і західні історики (В. Данилов, H. Івницький, В. Марочко, Н. Верт та ін.) вважають, що голод 1932–1933 pp. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно необґрунтованої та політичне скомпрометованої політики продрозкладки».

Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20—30-ті роки» (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуться в цілісну картину»[41]. На необхідності синтетичного підходу до вирішення вказаної проблеми наголошує і В. Савельев: «…саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду».

Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932–1933 pp. P. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт — від 4 до 5 млн., С. Кульчицький — 3,5 млн. осіб. Тільки 1933р., за даними В. Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб.

Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921–1923 pp., до світового співтовариства. Проте цього не було зроблено. Принципову причину такої пасивності Сталін розкрив ще задовго до голоду в 1928 p.: «Добра була б Радянська влада, коли б вона привела сільське господарство до деградації на одинадцятому році свого існування! Та таку владу слід було б прогнати, а не підтримувати. І робітники давно прогнали б таку владу, коли б вона привела сільське господарство до деградації». Якщо факт деградації сільського господарства не можна було визнавати до «великого перелому», то після нього, коли було вже заявлено з високих трибун про успіхи, — тим більше.

Наслідки суцільної колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929–1932 pp.