Читати книгу - "Тріумфальна арка"

— Однаково буде відомо, де вона. — Морозов налив собі чарку. — Я гадаю, що тобі краще на кілька тижнів зникнути.

Равік підвів на нього очі.

— Добре тобі казати, Борисе. А куди?

— Куди-небудь, де можна згубитися серед людей. Поїдь у Канн або в Довіль. Там тепер сезон, і ти легко згубишся. Чи в Антіб. Ти його добре знаєш, і ніхто в тебе не питатиме паспорта. А я завжди можу довідатися від Вебера й Роланди, чи тебе не шукає поліція як свідка.

Равік похитав головою.

— Найкраще махнути на все рукою і жити так, наче нічого не сталося.

— Ні. В цьому випадку ні.

Равік подивився на Морозова.

— Я нікуди не тікатиму. Залишуся тут. Інакше не можу. Як ти цього не розумієш?

Морозов нічого не відповів.

— Найперше спали квитанцію, — нарешті мовив він.

Равік витяг квитанцію з кишені і спалив над мідною попільничкою. Тоді Морозов узяв її і витрусив попіл за вікно.

— От і все. Ти більше нічого не маєш із його речей?

— Маю гроші.

— Покажи.

Він пильно оглянув банкноти. На них не було ніяких знаків.

— Їх легко позбутися. Що ти думаєш із ними зробити?

— Пошлю у фонд утікачів. Анонімно.

— Завтра розміняй їх, а пошлеш аж за два тижні.

— Добре.

Равік сховав гроші до кишені. Складаючи банкноти, він раптом згадав, що вже брав їжу. Він мигцем глянув на свої руки. Які химерні думки лізли йому вранці в голову. Він узяв другу скибку свіжого чорного хліба.

— Де ми повечеряємо?

— Де хочеш.

Морозов недовірливо глянув на нього. Равік усміхнувся. Вперше за цілий день.

— Борисе, — сказав він, — не дивися на мене так, як нянька на хворого, коли боїться, що його розіб’є параліч. Я знищив тварюку, який заслужив у тисячу разів гіршої смерті. У своєму житті я вбив десятки людей, які мені не заподіяли ніякого лиха, й за це мене нагороджували орденами, і вбив їх не в чесному двобої, а нишком, підкравшися ззаду, коли вони нічого поганого не сподівалися. Але це звали війною, і таке вбивство вважали почесним. Сьогодні мене кілька хвилин мучила одна тільки думка: що я не зміг спершу сказати йому все у вічі, а тоді вже вбити. Дуже мені з дурного розуму цього хотілося. Тепер він мертвий і більше нікого не мучитиме. Потім я виспався, і все для мене стало таким далеким, наче я прочитав про нього в газеті.

— Добре, — сказав Морозов і застебнув піджака. — То ходімо. Мені треба чогось випити.

Равік здиповано глянув на нього.

— Тобі?

— Так, мені! — мовив Морозов. На мить він завагався, потім додав — Сьогодні я вперше відчув себе старим.

XXXI

Роландині проводи почалися рівно о шостій. І тривали тільки одну годину. О сьомій «Озіріс» знов почав приймати відвідувачів.

Стіл накрито в бічній залі. Всі повії були одягнені. Більшість — у чорні шовкові сукні. Равік, що завжди бачив їх роздягненими або в тоненьких прозорих сукнях, спершу декотрих навіть не впізнав. Про всяк випадок у великій залі залишилося п’ять чи шість дівчат. Вони мали одягтися о сьомій і також прийти попрощатись з Роландою. Жодна з них не з’явилася б туди у своєму фаховому вбранні. І не з наказу мадам — так захотіли самі дівчата. Равік іншого й не чекав. Він знав, що повії дотримуються етикету суворіше, ніж у вищих колах суспільства.

Дівчата склалися й купили Роланді для її кав'ярні шість плетених крісел. Мадам подарувала їй касовий апарат, а Равік — два столики з мармуровими стільницями. На обіді він був єдиний сторонній і єдиний чоловік.

Обід почався у п’ять хвилин на сьому. Мадам сиділа на чільному місці, праворуч від неї Роланда, ліворуч Равік, далі нова наглядачка, її помічниця, а за ними решта дівчат.

Перекуски були чудові. Страсбурзький паштет із гусячої печінки, домашній пиріг і до нього витримана вишнівка. Перед Равіком поставили пляшку горілки, бо він не зносив вишнівки. Потім подали юшку по-вішівському, якої не посоромився б і найкращий кухар, далі рибу й до неї «мерсо» врожаю 1933 року. Риба була приготована не згірше, ніж у «Максима». Вино було легке й до міри молоде. Після цього принесли тонку молоду спаржу, підсмажені на рожні хрумкі, ніжні курчата й вишуканий салат, що ледь відгонив часником, а до них — «шато сентеміліон». У тому кінці столу, де сиділа мадам, відкоркували пляшку «романе-конті» врожаю 1921 року.

— Дівчата не зможуть оцінити його, — сказала мадам.

Зате Равік оцінив вино. Йому принесли ще одну пляшку, оскільки він відмовився від шампанського й шоколадного крему. До «романе-конті» він разом із мадам їв тягучий брі зі свіжим білим хлібом без масла.

Розмова біля столу провадилась, ніби в пансіоні для дівчат. Плетені крісла були оздоблені бантами. Касовий апарат сяяв. Мармурові столики тьмяно полискували. В залі панував сумовитий настрій. Мадам була в чорному. На ній сяяли діаманти. їх було не дуже багато, тільки брошка й перстень — вишукані, білі камені з блакитним відтінком. Діадеми вона не надягла, хоч і стала графинею. У мадам був добрий смак. Вона любила діаманти. На її думку, рубіни й смарагди могли трапитись і фальшиві, а діаманти завжди були надійні. Вона невимушено розмовляла з Ро-ландою і Равіком. Вона була дуже начитана, провадила розмову легко, цікаво й дотепно, до речі цитуючи Монтеня, Шатобріана й Вольтера. Її розумне, іронічне обличчя огортало сиве волосся з ледь блакитнявим полиском — мадам трохи підфарбовувала його.

О сьомій годині, після кави, дівчата встали, немов слухняні вихованки пансіону, чемно подякували мадам і попрощалися з Роландою. Мадам ще трохи посиділа. Вона пригостила Равіка «арманьяком», якого він зроду не пив. Тим часом прийшли ті дівчата, що чергували в залі, вимиті, підмальовані не так яскраво, як звичайно, всі у вечірніх сукнях. Мадам почекала, поки дівчата сіли й поки їм подали рибу, перемовилася з кожною кількома словами, подякувала, що вони перед цим пожертвували годиною, потім граційно попрощалася.

— Я сподіваюся, Роландо, що ще побачу вас до від’їзду.

— Авжеж, мадам.

— Ви дозволите залишити вам цей «арманьяк»? — звернулася вона до Равіка.

Він подякував їй. Мадам пішла, від голови до ніг світська дама.

Равік узяв пляшку й пересів до Роланди.

— Коли ти від’їздиш? — спитав він.

— Завтра після обіду, о четвертій годині сім хвилин.

— Я прийду попрощатися на вокзал.

— Ні, Равіку, не можна. Сьогодні ввечері прибуде мій наречений. Ми їхатимемо разом. Розумієш? Якщо ти прийдеш, він дуже здивується.

— Розумію.

— Ми вранці ще