Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

— Розказуй же, ваша милость, далі! — прохали вони Заглобу. — Коли ви перейшли Дніпро, що ж тоді вчинили? У який спосіб ви до Бара дісталися?

Пан Заглоба вихилив кварту меду і сказав:

— … Sed jam nox humida coelo praecipitat,

Suadentgue sidera cadentia somnos,

Sed si tantus amor casus cognoscere nostros,

Incipiam…[133]

— Мої милостиві панове! Якби я почав усе з подробицями оповідати, то й десяти ночей не вистачило б, і меду теж, бо старе горло, як старий віз, змащувати треба. Досить буде, як я скажу вашим милостям, що в Корсунь, до табору самого Хмельницького, з князівною пішов і з пекла цього цілою і здоровою її вивів.

— Єзус-Мар’я! Ти, ваша милость, мабуть, чаклував! — вигукнув пан Володийовський.

— Це правда, таки чаклував, — відповів пан Заглоба, — бо мистецтва цього пекельного ще змалечку в одної чарівниці в Азії навчився. Вона, закохавшись у мене, всі arcane[134] чорнокнижної премудрості мені розголосила. Але там довго чаклувати не можна, бо чари на чари виходять. Там біля Хмельницького ворожбитів і чаклунок хоч греблю гати. Вони йому стільки чортів прислужувати понастягали, що він ними, як холопами, розпоряджається. Спати йде — диявол йому чоботи скидає, одяг запилючиться — чорти йому хвостами вибивають, а він іще з п’яної голови того чи іншого у писок лясь! За те, каже, що кепсько служиш!

Набожний пан Лонгінус перехрестився і сказав:

— Із ними сили пекельні, а з нами — небесні!

— Вони були б і мене, нечисті, перед Хмельницьким зрадили — і хто я, і кого веду, але я їх певним способом закляв, от вони й мовчали. Ще я боявся, аби мене Хмельницький не впізнав, бо ми із ним у Чигирині рік тому разів зо два у Допула стикалися. Було й ще кілька знайомих полковників, та що з того? Живіт у мене відтоді спав, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще й одежа — от мене ніхто й не впізнав.

— Так ти, ваша милость, самого Хмельницького бачив і говорив із ним?

— Чи бачив я Хмельницького? Аякже, як оце вас, ваші милості, бачу. Адже це він послав мене на Поділля шпигувати, аби я маніфести його хлопам дорогою роздавав. Пірнач мені дав для безпеки від татар, отож від Корсуня я уже всюди їхав безпечно. Зустрінуться мені хлопи чи низові, я їм одразу ж пірнач до носа й кажу: «Понюхайте оце, дітки, і йдіть до дідька!» Велів я теж усюди давати мені їсти й пити досита, а вони й підводи теж давали, чому я радий був і весь час поглядав на мою небогу князівну, аби вона після таких великих поневірянь і страхів відпочила. І скажу я вашим милостям, що поки ми дісталися до Бара, вона вже так відгодувалася, що народ там у Барі мало на неї очей не видивив. Є там чимало гарненьких панянок, бо шляхта з далеких околиць поз’їжджалася, але їм, власне, так до неї, як совам до сиворакші. Милують її, знов-таки, люди, та й ви, ваші милості, милували б, якби її знали.

— Напевно, інакше й бути не може! — промовив малий пан Володийовський.

— Але чому ти, ваша милость, аж до Бара мандрував? — поцікавився пан Мігурський.

— Бо я сказав собі, що не заспокоюся, поки до безпечного місця не доберуся. Я не довіряв малим замкам, гадаючи, що бунтівники їх узяти можуть. А Бар хоч і спробують, то зуби собі на ньому зламають. Там пан Анджей Потоцький за могутніми мурами сидить і так дбає про нього, як я про порожню склянку. Невже ви, ваші милості, думаєте, що я зле вчинив, так далеко від битви відійшовши? Та й Богун же достеменно за мною гнався, а якби догнав, то запевняю вас, ваші милості, марципан би з мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я його знаю, чорти б його взяли! Я аж тоді заспокоюся, коли його повісять. Дай же йому, Боже, такий щасливий кінець, амінь! Певно, він собі нікого так не запам’ятав, як мене. Брр! Як подумаю про це — морозом обсипає! Тому то я тепер і до меду прикладатися більше став, хоч від природи пити не люблю.

— Що ти, ваша милость, говориш! — озвався пан Підбип’ята. — Ти ж, братику, як журавель колодязний, жлуктиш!

— Не заглядай, ваша милость, у колодязь, бо мудрого на дні не побачиш! Та це байдуже! Отож їдучи з пірначем і маніфестами Хмельницького, великих перешкод я дорогою не зустрів. Прибувши до Вінниці, знайшов там хоругву присутнього тут пана Аксака, але дідівської шкури вирішив поки що не скидати, бо хлопів боявся. Єдине тільки, що маніфестів спекався. Є там лимар на прізвище Сугак. Він для запорожців шпигує і відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, понаписувавши на них такі сентенції, що Хмель, мабуть, шкуру накаже з нього злупити, коли прочитає. Але під самісіньким Баром така пригода мене спіткала, що я біля берега мало не втонув.

— Як же це сталося? Як?

— Зустріли ми п'яних вояків-бешкетників, котрі почули, як я казав князівні «милостива панно», бо я вже не дуже то й крився, знаходячись близько від своїх. А вони тоді: що це за дід такий і що це за особливе хлоп'я, якому дід каже «милостива панно»? А як на князівну глянули: вродою як намальована! Вони до нас! Я тоді в куток мою небогу, затулив її собою і за шаблю…

— Дивно це, — перебив Володийовський, — що ти, милостивий пане, у діда перебраний, при шаблі був.

— Ге! — відповів Заглоба. — При шаблі? А хто вашій милості сказав, що я був при шаблі? Та я солдатську схопив, що на столі лежала. Це ж у корчмі було, у Шипінцях. Двох нападників я вмить поклав. Решта теж кинулася до шабель. Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!». Аж тут волають: «Alt, alt[135]! Іде роз’їзд!» Та виявилося, що це не роз'їзд, а пані Славошевська з ескортом, котру син із п'ятдесятьма вершниками проводжав, молодий хлопчина. Нарешті тих вояків угамували. А я до пані Славошевської з промовою звернувся. Так її розчулив, що відразу ж очі у неї на мокрому місці стали. Взяла вона князівну до себе в карету, і ми вирушили до Бара. А ви думаєте, ваші милості, що на цьому й кінець? Де там!

Зненацька пан Слешинський перебив Заглобу:

— Погляньте-но, милостиві панове, там що, світає, чи що?

— О, не може бути! — заперечив