Читати книгу - "Жак-фаталіст"

У тому листі маркіз, не жаліючи слів, вихваляв себе, вихваляв панну Дюкенуа, змальовував свою жагучу пристрасть і пропонував неабиякі умови, навіть викрадання.

Вичитавши як слід священика, пані де Лапомрей покликала до себе маркіза, сказала йому, що його поведінка не гідна порядної людини і що вона може скомпрометувати її, показала йому листа й попередила, що змушена буде подати листа до суду або віддати його пані Дюкенуа, якщо з її дочкою трапиться якась гучна пригода.

— Ах, маркізе, — сказала вона йому, — кохання псує вас. Нечесного ви роду, коли те, що має збуджувати високі почуття, на вас навіює самі неподобства. І що зробили вам ті бідні жінки, щоб до їх злиднів додалася ще й недобра слава? Хіба повинні ви переслідувати ту дівчину тільки тому, що вона гарна й хоче лишитися доброчесною? Невже через вас їй доведеться зненавидіти один з найкращих дарів неба? І чим я заслужила бути вашою спільницею? Ну бо, маркізе, ставайте навколішки переді мною, перепросіть і заприсягніться, що дасте спокій моїм бідолашним приятелькам…

Маркіз пообіцяв нічого не починати без її згоди, але сказав, що ту дівчину мусить будь-що-будь мати.

На своєму слові маркіз не дуже твердо встояв. Якщо вже мати все знала, він, не вагаючись, звернувся до неї. Зізнавсь у своєму злочинному намірі, запропонував чималу суму, щоб мати хоч якусь надію на майбутнє й долучив до листа скриньку з дорогим камінням.

Троє жінок зібрались на раду. Мати з дочкою схилялись до згоди, але іншої думки була пані де Лапомрей. Вона нагадала, яке слово вони дали їй, пригрозила все викрити і, на превеликий жаль обох святобожниць, з котрих молодша вийняла з вух сережки, а скриньку й листа відіслала назад з відповіддю, сповненою гіркоти й обурення.

Пані де Лапомрей насварила маркіза за його непошану до своїх обіцянок. Він послався на неможливість звернутися до неї з таким непристойним дорученням.

— Маркізе, маркізе, — сказала йому пані де Лапомрей, — я вже попереджала вас і ще раз кажу: ви не там опинилися, де вам місце, але пізно вже напоумляти вас, то були б зайві слова — засобів більше немає…

Маркіз признався, що теж так гадає, і попросив у неї дозволу зробити останню спробу — записати на обох осіб значну ренту, поділити з двома жінками своє майно і зробити їх досмертними власницями: одну — власницею своїх будинків у місті, а другу — власницею його майна на селі.

— Робіть, — сказала йому маркіза, — я забороняю тільки насильство, але згадайте, друже, що честь і чеснота, коли вони справжні, не мають ціни для тих, у кого вони є. Ваші нові пропозиції жде те саме, що й попередні — я знаю тих жінок і можу поручитися за них.

Але нові пропозиції були зроблені. Знову зібралися на раду троє жінок. Мати з дочкою мовчки чекали вироку пані де Лапомрей. Вона якусь хвилину мовчки міряла кроками кімнату.

— Ні, ні, — сказала вона, — цього замало для мого роз'ятреного серця.

І вирекла присуд — відмовитися, і обидві жінки вмилися слізьми, впали їй до ніг, кажучи, яка то жахлива для них річ — відкидати величезний достаток, що вони могли прийняти без ніяких прикрих наслідків. Пані де Лапомрей відповіла їм сухо:

— Чи не думаєте ви, що те, що я роблю, я роблю для вас? Хто ви такі? Що я вам винна? Що варт мені спровадити вас, одну й другу, назад у вашу картярню? Для вас пропонують забагато, а для мене це — замало. Напишіть, пані, відповідь, що я її продиктую вам, і відішліть її при мені…

Жінки повернулись додому більше налякані, ніж засмучені.

Жак. Бісова жінка! Чого ж їй ще хочеться? Хіба втратити половину достатку мала кара за збайдужіння?

Пан. Жаку, ви ніколи не були жінкою, тим більше порядною, зі свого характеру судите про характер пані де Лапомрей. Знаєш, що я скажу тобі? Боюсь, що весілля маркіза Арсизького з хвойдою написане на небі.

Жак. Якщо написане, то так і буде.

Хазяйка. Маркіз не забарився з'явитися до пані де Лапомрей.

— Ну, — сказала вона, — що ж з вашими новими пропозиціями?

Маркіз. Я їх зробив, і вони відкинуті. Я в розпачі. Мені хотілося б вирвати із серця цю безталанну пристрасть, хотілося б саме серце вирвати, але не можу. Гляньте на мене, маркізо, — чи не бачите ви між тією дівчиною і мною схожості?

Пані де Лапомрей. Я про це вам нічого не казала, але відразу її помітила. Не про те мова — на що ви зважились?

Маркіз. Не можу ні на що зважитися. Мене бере бажання сісти в поштову карету і їхати, доки земля мене держатиме! За хвилину сили покидають мене, я ніби вклякаю на місці, у голові туманіє, я втрачаю голову й не знаю, що діяти далі.

Пані де Лапомрей. Подорожувати не раджу вам: який сенс їхати до Вільжуїфа[257], щоб повернутись назад.

Другого дня маркіз написав маркізі, що виїздить до свого маєтку, пробуде там скільки зможе, і благав її замовити за нього слово своїм приятелькам, якщо трапиться нагода.

Відсутній він був недовго: повернувся з наміром одружитися.

Жак. Жаль мені бідного маркіза.

Пан. Мені не дуже.

Хазяйка. Він заїхав до пані де Лапомрей. її не було вдома. Повернувшись, вона застала маркіза в кріслі — він сидів, заплющивши очі й поринувши в найглибшу задуму.

— А, ви тут, маркізе! Недовго ж чарувало вас село.

— Ні, — відповів він, — мені скрізь недобре, і я приїхав, зважившись на найбільшу дурницю, яку тільки може зробити людина мого стану, віку й характеру. Але краще вже оженитися, ніж страждати. Я женюся.

Пані де Лапомрей. Справа поважна, маркізе, і потребує розваги.

Маркіз. Я не можу бути нещаснішим, ніж зараз, от і вся розвага.

Пані де Лапомрей. Ви можете помилятись.

Жак. Зрадниця!

Маркіз. Ось, нарешті, доручення, яке я можу, здається, чесно дати вам, мій друже. Зустріньтеся з матір'ю та дочкою, запитайте матір, розвідайте доччине серце й перекажіть їм мій намір.

Пані де Лапомрей. Обережніше, маркізе. Я вважала, що знаю їх досить для тих справ, які з ними мала. Але тепер, коли йдеться про щастя мого друга, він дозволить мені придивитися до них ближче. Я зберу відомості в їхній провінції й обіцяю вам крок по кроку простежити їх за ввесь час їхнього