Читати книгу - "Сучасна польська повість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Якщо хочеш, можемо піти.
Не знаю, що це було — сліпий випадок чи доля. Коли ми ввійшли до головного виставочного залу, я ще здалеку побачила Романа Аксмана. Він стояв з якимось літнім поважним чоловіком, схожим на професора. Роман теж одразу помітив мене і вклонився. Кшиштоф запитав, хто це такий. Я відповіла, що це якраз і е той науковець, про якого я йому розповідала, — і в ту ж мить із жахом побачила, що Роман зробив такий рух, ніби збирався попросити пробачення в свого співрозмовника й підійти до нас. Щоб не осоромитись перед Кшиштофом, треба було негайно попередити Романа, я зробила рукою жест, зрозумілий кожному, хто хоче його зрозуміти, і побачила, що Роман прямує до мене. Я пішла йому назустріч, і таким чином ми зустрілися посеред залу. Коли Роман цілував мені руку, я прошепотіла:
— Я маю до вас велике прохання: чи ви б не згодилися розіграти маленьку комедію перед хлопцем, з яким я прийшла? Для цього, звичайно, ми повинні говорити одне одному «ти» — ну, і взагалі…
— Розумію. Я, кажуть, не зовсім позбавлений почуття гумору, панно… вибачте, забув…
— Кристина.
— …панно Кристино. Гарний хлопець, варто! — шепнув Роман мені на вухо.
Я повела лівою рукою, потім правою, і Кшиштоф з Романом відрекомендувались один одному, після чого почався справжнісінький цирк і найкумедніша розмова, яку я чула в своєму житті.
Роман. Вчора я п’ять чи шість разів дзвонив у деканат, але вони не знали, де ти.
Я. Ті дурні ніколи нічого не знають. Я складала політекономію.
Роман. От бачиш, а я хотів запросити тебе в який-небудь ресторан!
Я. Шкода. Я чекала, що ти подзвониш, і навіть трохи сердилась на тебе.
Роман. Люба, ще не все пропало, підемо ввечері в «Альгамбру»!
Я. Сьогодні я їду додому.
Роман. Але ж ти можеш затриматися ще на день-два.
Я. Можу, якщо ти мене добре попросиш.
Роман. Ну, то я не тільки прошу, а просто благаю! Кристино, ну, що мені ще зробити, хочеш — стану на коліна? Ось, візьми цю абстрактну квітку мосьє Люрса. (Стає на одно коліно).
Я. Перестань, той літній добродій, з яким ти розмовляв, уп’яв у нас очі.
Роман (підводиться з колін). Нічого, то професор Бродовський, страшенно нудний тип.
Я (помітивши, що Роман починає перегравати). Ходім оглянемо картини мосьє Люрса.
Ми повільно йдемо втрьох, зупиняємось, розглядаємо якусь тканину, на ній я ледве вгадую оголену жіночу постать.
Кшиштоф (надувшись). Не люблю Пікассо.
Роман. Це не Пікассо.
Кшиштоф (на подив мені, бо я знаю, що він великий прихильник модерного мистецтва). Однаково. Не люблю, коли художник робить з людей інвалідів. У людини все повинно бути на своєму місці. Голова, руки, ноги і так далі.
Роман. Безперечно! В людини неодмінно все повинно бути на місці. Але в мистецтві людина зображується не такою, як вона є, а такою, якою нам здається. Це збуджує нашу уяву і збагачує наше життя.
Кшиштоф. Мені людина завжди здається такою, як вона є насправді.
Роман. Та невже? (Бере Кшиштофа під руку й шепоче йому на вухо). А коли ви лежите з молодичкою в ліжку…
Далі я не розчула, обидва засміялись, і ми повагом рушили далі. Час від часу Роман кидав якесь зауваження. Ми йшли уздовж стін, обвішаних якимись дуже барвистими тканинами, ескізами й рисунками, яких я не розуміла, та, зрештою, думки мої були далеко від них.
Глянула на Кшиштофа: він іронічно усміхався, раз у раз підносив руку і довго, демонстративно дивився на годинник. Мені стало жаль його; ні, я не хотіла його втрачати. Я сказала:
— Мені страшенно хочеться курити. Може, вийдемо в хол, покуримо?
Я гадала, що Роман тепер попрощається, це було б мені на руку, я хотіла лишитися з Кшиштофом, а по правді сказати, сама не знала, чого хочу. Ми посідали у плетені крісла й закурили. Роман мовчки переглядав каталог. Крізь відчинені двері я бачила анфіладу залів, де яскравими барвами вигравали картини. Здалеку вони мені навіть подобались. Я подумала, що через ці виставочні зали пролягає серед дивовижного краєвиду дорога в якийсь інший світ; і ще я подумала: але який же цей світ сумний і чужий мені. Подивилась на Кшиштофа: він курив, раз у раз струшуючи сигарету, хоч попелу на ній не було й сліду. Несподівано він підвівся і сказав:
— Мені пора.
Роман пробував його затримати, але Кшиштоф рішуче заявив, що залишитись не може. Мені стало сумно, коли він пішов, я ж цього не хотіла. До залу ми не вернулись, посиділи ще трохи в холі. Звичайно, знов перейшли на «ви». Коли я спитала, як Анджей склав екзамен, Роман ухильно відповів, що подробиць не знає, до нього дійшла тільки чутка, що Анджей намагався зробити якісь вельми сумнівні спрощення в задачі на біном Ньютона, і що взагалі йому доведеться багато попрацювати. Роман споважнів і замислився, здавалось, йому набридло моє товариство. Нам якось не було про що говорити. Я спитала ще, звідки він так добре знає мистецтво. Роман відповів, що його знання в галузі мистецтва вельми скромні і він сам не дуже-то вірить у те, що говорив хвилину тому, він зробив це просто так, щоб потішити мене. Я подякувала й люб’язно сказала, що в нього все вийшло чудово. Ми розсталися на стоянці, він сів на свій мотоцикл, повільно описав коло і влився в потік машин, що плинув центральною вулицею. Я вернулась до тьоті Марисі, було пів на третю. Того ж дня я виїхала додому швидким поїздом о 17.18.
* * *
Тут було чотирнадцять сторінок, які я вирвала.
Власне, видерла цілий аркуш, всі шістнадцять, разом з двома чистими. Чому я так зробила? Це ж мій особистий щоденник. Але є речі, в яких ми неохоче признаємося навіть самим собі, а що вже казати, як коли-небудь про них прочитає хтось сторонній! До того ж це було страшенно безглуздо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.