Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

Малушко держав дівчину, заломивши руки за спину, горланив на вухо:

— Що, не подобається? А-а!.. Не подобається!.. — Потім він сказав: — А дівку — з собою?

— Навіщо з собою? — відповів хорунжий, переводячи подих і єдиним оком оглядаючи дівчину. — Тут можна, по-домашньому…

Галину врятувало чудо. На вулиці несподівано забахкали постріли. Гайдамаки кинули її, не дотягнувши до сусідньої кімнати, і вискочили з квартири. Вона так і не дізналася, що там відбулось, але більше вони не приходили.

Наступного дня сусіди поховали батька і матір — вона померла тієї ж ночі. Галини на похоронах не було: її звалила гарячка.

Коли через десять днів вона опритомніла, в місті знову були червоні. Повернувся Юрій, повернулися товариші. Все поступово повернулося. Не було тільки тієї захопленої дівчинки, яку вони знали раніше.

Вона видужувала повільно. Поступово звільнялася від кошмару, що переслідував її наяву й уві сні: вбитий батько, його кров на стінах, на підлозі, божевільні очі матері, яка задихнулася від серцевого припадку, грубі руки на своєму тілі… І здавалось їй, ніби сама вона, Галина, якою завжди знала себе, лишилася по той бій хвороби, ніби до життя повернулася інша людина.

Гайдамацькі чоботи розтоптали все, що ще зв'язувало її з минулим — з легким бездумним життям, з середовищем солоденьких подружок і заумних юнаків. І Галина відкинула це непотрібне минуле, як своє старе гімназичне плаття, розідране безсоромними лапами гайдамаків.

Очунявши, вона почала працювати в райкомі комсомолу. Просилася на фронт — не пустили. Сказали: квола, гвинтівки не вдержиш…

Вона й зовні змінилася. Перешила на себе стару братову гімнастьорку, натягнула «пролетарські» нитяні панчохи, вирізала косинку з кумачу. Тільки косу пожаліла — залишила.

Через півроку райком направив її серед найкращих десяти комсомольців у ЧК. Передбачалося, що Галина, грамотна й енергійна дівчина, знадобиться на якійсь допоміжній посаді. Так і було спочатку. Кілька місяців вона просиділа в канцелярії, вела листування, працювала шифрувальницею, потім її призначили секретарем відділу у військових справах і шпигунстві.

Вона багато чого дізналася за ці місяці. Як і всі інші молоді співробітники, прагнучи потрапити на оперативну роботу, вона мимоволі готувалася до неї. Приглядалася до розвідників, навіть книжки деякі читала з тих, що вбереглися в Юрія із студентських років. Але цього їй здавалося замало…

Працював у Харківській губчека помічником уповноваженого Шурко Грошев, білявий, веселий і сміливий до хвацькості хлопець. Тільки-но Галина з'явилася в губчека, Грошев почав виявляти до неї особливу увагу. У вільний час він годинами просиджував у кімнаті, де стояв її стіл, правлячи теревені і розповідаючи такі історії з своєї біографії, що навіть бувалі чекісти дивувалися. А проте Шуркові вірили. Багато з того, що він розповідав, підтверджувалося наказами по ЧК, в яких Шуркові постійно оголошувалися подяки і заохочення.

Про його надзвичайне везіння ходили анекдоти.

Розповідали, наприклад, що якось на вокзалі Шурко зайшов у вбиральню, зайняв кабіну, револьвер для зручності вийняв з кишені і тримав у руці. В цю мить у вбиральню заскочив якийсь вокзальний злодій з великим чемоданом, тільки-но поцупленим у пасажира, що заґавився. Бажаючи познайомитися з тим, що в чемодані, злодій поткнувся в кабінку, де сидів Грошев, розчинив двері і побачив спрямований на нього револьвер. Якби злодій спокійно причинив двері і відійшов, так би все й закінчилося. Але в нього були слабкі нерви. Не роздумуючи, він кинув чемодан і підняв руки.

Шуркові лишилося тільки опорядитися і доставити невдалого злодюгу в карний розшук.

І таких пригод траплялося безліч. Важко сказати, що в них було правдою, а що вигадкою, — сам Шурко ні від чого не відмагався.

Популярність серед співробітників ніскільки не псувала його. За це Шурка любили. Незважаючи на баляндраси, він був по-своєму скромний і не пнувся в начальство, хоч за заслугами вже давно міг стати уповноваженим губчека.

— Я в начальство не гожий, — казав він, — через легковажний і веселий характер. От постарію або, приміром, одружуся, тоді інша справа!

Але до старості було далеко, а з одруженням Грошев не поспішав. Що ж до успіху її жінок, то й тут він був не останній, хоча ніс мав кирпатий, а обличчя веснянкувате: брак вроди цілком покривала бойова слава.

До Галини Грошев спочатку теж підкотився із спритністю хвацького кавалера, впевнений, що й вона, нова в губчека людина, не встоїть перед чарами його службової репутації. Однак Галину не пройняло навіть наочне свідчення його успіхів — маузер з золотою пластинкою на рукоятці, до було вигравірувано напис: «Олександрові Терентійовичу Грошеву за беззавітну відвагу». Була в дівчині якась незрозуміла Шуркові зосереджена цілеспрямованість, непохитна, майже чернеча суворість. Шурко так і охрестив її в думці — «черниця». Коли вона пильно дивилася на нього темними і, як здавалося Шуркові, загадковими очима, він чомусь ніяковів і навіть про найбільш щасливі пригоди розповідав без потрібного блиску.

Якось вона сказала йому:

— Ніж вихвалятися, навчив би ліпше чогось корисного.

— Чого? — здивувався Шурко.

— А хоч би стріляти.

Шурко з радістю погодився. Він вирішив, що прохання Галини — всього-на-всього привід, що його старання таки не пропали марно.

Для стрільбища Грошев облюбував відлюдний пустир на околиці Харкова. На першому ж занятті він спробував було обняти дівчину. І тут же прикро пошкодував. Галина навідліг ударила його кулаком в обличчя.

— Ти що?.. — остовпів він.

— М-мерзотник! — Галина так пополотніла, що Шурко злякався. — Який мерзотник… — і побігла з пустиря.

Як і багато хто з співробітників Галини, Шурко знав її історію. Він догнав дівчину, довго мовчки йшов поряд, потім тихенько попросив:

— Галю, вибач… Гад я, вбити мене мало!..

Галина нічого йому не відповіла. Вся вона наче скам'яніла, на очах були сльози. І Грошев, спотикаючись, плентався за нею, втративши всю свою впевненість і відчуваючи себе останньою наволоччю на землі.

Кілька днів потому він підстеріг дівчину в коридорі.

— Або бий мене в пику, і ми квити, або мені все життя ходити в гадах! — заявив він. — Не будь злою: вдар!

І такий покірливий вигляд був у хитрого Шурка, що в Галини всю злість наче рукою зняло.

— От іще, руки бруднити! — сказала вона. І мир було відновлено.

Грошей навчив її стріляти і їздити верхи. Про залицяння він уже не помишляв.

Її перевірили як розвідницю в операції, що дістала назву «Справа військспеців».

Почалася вона з того, що в школі червоних курсантів несподівано покінчив з собою начальник-комдив — червонопрапорник Микола Устименко. Розслідування нічого не дало, причина самогубства лишилася нез'ясованою, проте в ході розслідування у чекістів виникла підозра, що з викладацьким складом