щойно в людей тих з’являться перші вагання; так сталось і з мирним почином Перикла, якого прогнали за те, що він не спромігся спинити смертоносну чуму перед мурами міста; так могло б статися також зі мною, як три роки тому в Римі мало не вибухнув голод. Звісно, боги, що на землі нам дарують насущник і тому звеліли мені, своєму наміснику, подбати, щоб збіжжя, пожертва сенаторів, дісталось народові, — боги повелися зі мною надзвичайно ласкаво: я встиг спорядити александрійську флотилію із зерном, погожі вітри помогли скоротити плавбу їй, тож найгіршого лиха пощастило уникнути; та мене не врятувало б і це, адже повсюдно уже спалахнули бунти, і вони неминуче призвели б до падіння моєї влади, якби не спиралась вона на сукупність богів, на сукупність народу, і я раз у раз наражав би себе, та що там себе — всю римську державність — на небезпеку стати жертвою випадкових суспільних незгод, якби допустив, щоб до влади допалося оте метушливе збіговисько окреміших смертних створінь. Держава — найвища реальність, незримо вона розпростерлася із краю у край, та реальність вона, хоч і незрима, настільки висока, що в її межах годі місця шукати для чогось тлінного й смертного; я стою тут людиною тлінною й смертною, та в межах, даних мені державою, у межах своєї влади я мушу зректися всього тлінного і обернутись на символ нетлінності, бо смертне, аж як символом стане, спроможне набути нетлінности — тієї нетлінности, що, як і та ж таки римська держава, завдяки власній реальності сама постає понад будь-яким символом. Держава у двоєдиній своїй реальності має символізувати не тільки могутність богів, їй мало на славу богам поставити власний акрополь, ні, вона зобов’язана не меншою мірою подбати про символ і для народу, для другої половини своєї реальносте, — про має-статичний символ, такий, якого народ розуміє і хоче бачити, маєстатичний образ, в якому народ упізнавав би самого себе, символ своєї влади, перед якою він має підстави і ладний схилятися, невиразно здогадуючись, що влада у справах земних, як це показує приклад Антонія, завше схильна до злочину і що лиш той можновладець, який воднораз символізує і вічну реальність, може уникнути такої спокуси. І тому я, хто владу прийняв, щоб зберегти наш римський порядок, хто владу прийняв і як ленний дарунок богів, як спадок мого богорівного батька, щоб колись передати її у спадок нетлінній вервечці нових і нових поколінь аж до останнього правнука, — тому я й дозволив, скажу більше, тому я й наказав у всіх храмах поставити статуї самого мене, крім статуй усіх тих богів, що їх ушановують народи моєї держави, і це буде як пам’ятник єдности Риму, його входженню в загальний порядок, що простирається від берегів океану до берегів Євфрату. Ми нікого не силуємо приймати наші закони і звичаї, нам немає куди поспішати, ми маємо час, щоб зачекати, допоки народи самі переконаються у перевагах і нашого судочинства, і наших систем мір та ваги, і нашої грошової системи. Чимало прикмет і ознак цього є вже, звичайно, й тепер, але ж наш невідкладний обов’язок — всіляко сприяти тому, щоб такий перехід до нашого, римського способу мислення відбувавсь якомога скоріше, ми повинні сприяти цьому невідкладно й повсюдно, ми повинні, не гаючись, пробудити державну свідомість у всіх тих народів, що населяють імперію. Ми повинні робити так задля богів, бо вони — щонайвище утілення римського духу, і це можна здійснити тільки у символі — в символі і зокрема скориставшися символом статуї. Саме це — і ніщо інше — усвідомив наш римський народ, коли зажадав повиставляти у храмах мої статуї — не задля того, щоб забобонно поклонятись мені, як богові, бо ж я — не бог, а задля того, щоб владі, яку я справляю з веління богів, святобливо складати ту шану, віддавати яку зобов’язані й решта народів на теренах імперії, бо в цих символах влади воістину втілено внутрішній зріст усієї держави, її неминуче зміцнення, посування до імперської єдности, втілено гарантію римського миру й безпеки навіки-віків.
Навіки-віків! Цезар завершив свою мову, погляд його був спрямований у далечінь, туди, де вже немає ні часу, ні простору, де на теренах земних у невидимих обрисах простиралася римська держава, ще не осяяна світлом, але світлом уже напоєна, ладна ось-ось розродитися світлом. Час спливав таїною-загадкою, геть порожній і воднораз сповнений грому копит Посейдонових коней, і котив свої хвилі потік без берегів і без вод; ще дзюрчав водограй у стіні, та вже здавалося, ніби він скоро замре. Світ застиг у чеканні.
— О Авґусте, час виявляє себе у зростанні людського смирення, у часі зростає царство, непідвладне і неприступне ні владі земній, ні земним законам, які всі до одного лишаються ще символічними. Але царство, це дзеркало творення, яке в царстві й утілюється, — царство стане реальністю; і в зростанні людського смирення, до якого ти шлях указав, реальністю стануть діла твоїх рук.
Авґустів погляд, досі втоплений у далину, знов повернувсь до покою.
— Я відновив жрецьку колегію Тітія, відновив віщування; я маю намір реформувати «лукуллові бенкети»; для народу я всюди відроджую наші прадавні обряди та звичаї і дбаю про благочестиві врочисті свята, які в пращурів наших були невіддільні від їхньої віри. Така воля богів, така воля народу, і в цьому було й благочестя та вірність Енея, вірного пам’яті свого батька Анхіса. Наш народ, пам’ятаючи про мого богорівного батька, вірність якому я бережу, — цей народ передав мені владу, в діяннях моїх він побачив омріяну віру батьків, за якою так стужився, й обрав мене на своє уособлення — уособлення влади народу; він не тільки надав мені титул трибуна, але і права головного жерця, піднісши мене на цей глибоко символічний пост верховного захисника віри. Ми, римляни, благочестя нового не потребуємо; у нас благочестя було споконвіку, як римські боги, яким воно слугувало й слугує, і його нам належить лишень повернути назад.
— О Авґусте, ти, хто благочестя людського буття вперше пізнав у вірності батьківській волі, хто задля священного імени батька всією своєю владою захищає усі постулати віри, цим заслуживши народну любов і покору, й тепер жоден блюзнір не посміє вже знов зазіхнути на богами встановлений і тобою відроджений римський порядок, — о Авґусте, навіть одвічне благочестя народу, як і твоє благочестя, сягає далеко за коло наших численних богів, сягає далеко за славну плеяду батьків, бо до прабатька це благочестя звернене, благочестиве в надії, що він озоветься,
