Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Ехе-хе… — крекнув старий. — Стільки мороки, й невідомо, чи щось із того вийде. Хто ж це піде під порожні дерева?

Леля не відповіла. А що відповісти? Про них і думала вона, вони й не давали спати. Боялася цієї миті весь час, відколи вийшли із села. Тільки щоразу відкладала ці думки, змушувала себе думати про інше. А тепер уже й відкладати нікуди. Тепер уже — завтра.

— А ще ж невідомо, чи хробак під них піде… Отак Лисий може себе занапастити, а діла не буде.

— Мовчіть уже, дядьку, — роздратувалася Леля. — І так…

І знову замовкла. Щось їй сьогодні слів бракувало.

— Ехе-хе…

Леля зрозуміла, що Опенько не збирається мовчати, й вирішила змінити тему.

— А де це ви так довго ходили сьогодні, дядьку Опеньку? Щось трапилося?

— Далеко зайшов, — відповів Опенько.

Однак щось в інтонації, з якою він це сказав, не сподобалося Лелі. Вона почекала продовження, а тоді спитала:

— І що?

— Ох і в’їдлива дитина! — з серцем промовив старий. — Звідки ти знаєш, що щось трапилося?

— Довго розповідати. Розкажіть краще ви. Я ж перша спитала.

— Я… — повільно почав Опенько. — Знаєш що… От… Ехе-хе… Ти звернула увагу, що ми тут жодного разу не зустріли синьої черви?

Леля кивнула, потім спохопилася, що старий же її не бачить, але відповісти не встигла: видно, йому й не потрібна була її відповідь. Мисливець вів далі:

— Черв’яків тут не було. Коли туди йшли, вони були. А назад ідемо — нема. Я це ще позавчора помітив… І подумав, що це означає тільки одне: Лисий має рацію. Бояться вони хробака. А далі подумав…

Він замовк, і Леля вирішила його підштовхнути:

— Що подумали?

— Та ні, пусте. Коротше… я сьогодні бачив черву.

— Де? — дівчина мимоволі вигукнула майже на весь голос.

— Там, на полюванні… Там було таке місце — горбок такий. І кущі навколо. Я й заліз у ті кущі: добре все навколо видно, а мене — не видно… Отож зайця підстрелив. Коли нема й нема нікого. Я вже виходити, а заєць… Навколо нього земля ніби ворушиться — ну, там же неблизько. А потім він сам чорніти почав — просто на очах. Тоді дивлюсь, а в мене під ногами теж земля ворушиться. Ну, не просто під ногами, а біля підніжжя горбочка… Я круть! А воно скрізь — довкола горбочка скрізь. Оточили тобто мене, розумієш? І широкою такою смугою… Як річка навколо горбочка. Отож так довго сидів, думаю, що й не помітив. А потім…

І знову замовк. Але цього разу Леля не підганяла. І не тому, що була впевнена: тепер він уже все розповість… Ні. Її ця Опенькова розповідь так вразила, що й язик занімів.

— І знай ширше, ширше: вже бачу — не перескочу. А там посередині берізка росла. Така невеличка. Я й подумав, якщо нахилити її, то… Ну, почав залазити, щоб вона зігнулась, а я б на ній і перемахнув… Зламалася. Ледве не впав у той рів…

— І що?

— Нічого. Тоді вони раптом раз — і пішли під землю. І все. Спустився й пішов до вас. Дякувати хоч, потім іще два зайці трапилися. Бо до того першого мені навіть наближатися гидко було. І оце ж думаю… Чого вони мене полишили? І всі так разом…

— Не знаю… Думаю, це сталося тоді, коли Сокіл убив лішака.

— Що? Сокіл? Оце так-так! Ех!.. — Старий з повагою подивився вгору, де, вчепившись пазурами в гілку мирно спав півень.

— Щось ви, дядьку, як не раді?

— Та ні… - повільно відповів Опенько. — Просто… Я ж його так і не побачив… У небі — як він совою літає — бачив. А як дідка — не бачив. А що ви з ним потім зробили? З тілом?

Забалакала!

Прокинувшись, він зрозумів, що розбудив його півень і що вже звик прокидатися від його співу. В селі також було кілька півнів, і самі вони мали такого собі рябенького, але так пронизливо й життєствердно жоден з них співати не вмів. Скосивши очі, Лисий обдивився все навколо і тільки потім поворушився. Правий бік спини занімів: під ним виявився старий, майже трухлявий, але ще відчутний сучок. Як це він так незручно влаштувався звечора? Сильно спати хотів — от і не помітив, що під спиною таке стирчить…

На великій гілляці за три кроки від нього сиділа Леля й дивилася на хлопця зовсім не сонними очима. Перехопивши її погляд, він усе згадав і зрозумів, який сьогодні день.

Наближатися до порожніх дерев не можна. Це всім відомо. Тільки один чоловік з їхнього села порушив колись цю заборону. Більше його ніхто ніколи не бачив. Це ще не означало, звісно, що він загинув чи захворів і… потім загинув. Це тільки означало, що не можна випробовувати того, що всі вважають небезпечним.

А іншого шляху не було. Раніше вони діставалися до осоружного яру ступою — по небу. Хробака ступою не перенесеш.

Він знав, що зараз Леля, потім Опенько й Марічка пропонуватимуть, що поведе хробака крізь цей останній рубіж хтось із них. Він знав усе, що вони скажуть. Він не мав що сказати їм у відповідь. Однак, звісно, знав, що цього ніколи не буде, поки він живий. Він знав, що якби десь по дорозі загинув, Леля зробила б усе, щоб закінчити цю справу, яку вважала небезпечною і неможливою. І сама загинула б. Тому що під порожніми деревами не пройти.

Лисий знову підвів очі на Лелю. Вона не дивилася на нього. Дивилася вниз, на свої руки, що тримали заряджений арбалет.

— Усе буде гаразд, — ледь чутно промовив він.

Звичайно, вона почула. Але не відповіла, тільки губи скривила ледь помітна гірка посмішка.

Над головою залопотіли крила, на голову Лисому посипалася тирса. Потім його від крил обдало струменями холодного ранкового повітря, й Сокіл злетів на землю. Зіскочила на землю й Марічка, за нею, крекчучи, зліз Опенько.

День обіцяв бути сонячним — на траві матово світилася роса. Крихітні зірочки зливалися в суцільне прозоре покривало. Напередодні ввечері Лисий думав, що треба не заснути й знайти в небі свою зірку. Але потім, мабуть, забув про це чи просто швидко заснув. А тепер уже…

— Лесику, вислухай мене, будь ласка, — тихо, але рішуче промовила Леля.

— Нічого обговорювати, Лелю.

— Ехе-хе, — прокректав Опенько. — Та треба було б обговорити.

— Нічого обговорювати, дядьку Опеньку.

— Лесику, обговорювати є що, — втрутилася й мала. — Ти не можеш сам усе вирішувати. Ми