Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Я навела довідки.

— І що?

— Він має призначення в нашу школу викладачем фізкультури.

— Оцей Пшонь?

— Він.

— А свиня?

— Про свиню в райнаросвіті не знають нічого. Кажуть: особисте розпорядження товариша Жмака.

Щодо особистого розпорядження Гриша не мав досвіду, тому почухав потилицю.

— І про свиню особисте розпорядження?

— Про свиню не казали нічого.

— То що ж — добувати йому машину?

— Я вже дзвонила Зіньці Федорівні.

— А вона?

— Лається.

— Я б теж лаявся.

— Тоді я в Сільгосптехніку. Попросила ремонтну літучку.

— А вони?

— Обіцяли після обіду дати.

— Ну, виручили ви мене, Ганно Панасівно. Спасибі велике.

Вже намірившись іти до свого кабінету, Гриша ляснув себе по лобі.

— А де ж цей Пшинь чи Пшонь житиме? Директор школи знає?

— Я подзвонила, а директор каже, що фізкультурника не просив, бо по сумісництву фізкультуру веде Одарія Трохимівна.

— У неї ж історія й географія!

— Дали ще години, щоб більша була пенсія.

— І їй уже сто років — яка ж там фізкультура!

— Одарію Трохимівну торік підлікували в Інституті геронтології.

— А цей Пшонь, він як — з сім’єю? Жінка, діти…

— В райнаросвіті нічого не знають. А він по телефону — тільки про свиню.

Як не кози, то свиня — і все на Веселоярськ! Недаремно ж він відмовлявся від влади. Мав тепер переконуватися, що влада — це тягар відповідальності, а не пустий привід для чванства. Гриша подумав, що порятувати його зможе тільки дядько Зновобрать зі своїм безмежним керівним досвідом.

Дядько Зновобрать, хоч і виконував функції радника на громадських засадах, тобто безплатно, вже сидів у виділеній йому кімнатці, прийшовши, отже, до сільради раніше за нового голову. Все ж таки старі кадри! Та й безсоння дається взнаки. Враження таке, ніби Зновобрать сидів тут ще звечора. А біля нього Обеліск. Вірність старій владі, опозиція новій.

Гриша привітався і став біля порога. Аж тепер усвідомив увесь тягар влади, відчув, як гнітить він йому плечі й підгинає ноги. Могуття, судьба і обставини. Не треба було згоджуватися ні за які гроші! Як міг він навіть подумати, що зможе замінити такого чоловіка, як Зновобрать! За ним десятиліття досвіду, мудрість цілих поколінь, історична витривалість, його душа вся в шрамах і рубцях від сутичок і змагань, але очі пломенять перемогами й надією. Дядько Зновобрать знає всі підводні течії і камені спотикання, всі факти і цифри, прецеденти і помилки минулого, можливості й приховані резерви, потрібних людей і людей непотрібних, виверти й обхідні маневри, він знає, що треба робити, а за що не слід навіть братися. Ось що таке стабільне керівництво!

— То як воно, кажеться-говориться? — поспитав підбадьорливо Зновобрать.

— Не дуже, — зітхнув Гриша. — Не встиг вийти на нову роботу, а вже на мене валиться морока.

— Така посада, кажеться-говориться, — спокійно пояснив Зновобрать. — Хто сидить на місці, на того все йде, їде, наповзає, насувається, валиться, забиває памороки.

— Та вже бачу. На вас звалилися кози, а на мене, хоч-не- хоч, — свиня.

— Свиня? — аж підскочив Обеліск, який досі тільки водив очима то на старого, то на молодого голову сільради, чи то ще роздумуючи, до якого приставати, а якому ставати в опозицію, чи просто з природної цікавості.— А якої породи?

— Порода невідома, але знаю, що свиня індивідуальна.

— А хазяїн-бо ж хто? — допитувався Обеліск, тоді як Зновобрать мудро мовчав і усміхався собі потихеньку, мовби передчуваючи в тій свині хіба ж такі капості для свого наступника.

— Хазяїн — фізкультурник у школі.

— Фізкультурник із свинею! — Обеліск підскочив до Гриші.— А жить йому де? Давайте я його до себе! Може, мою Хвеньку хоч трохи прикрутить. Це ж, мабуть, чоловік рішительний, раз фізкультурник.

— Та беріть, мені що, — мляво згодився Гриша, — а свиню ж куди?

— Свиню? Свиню моя Хвенька розкасірує за три дні. То коли ж фізкультурник приїде?

— Сьогодні після обіду літучка має привезти. Така морока!

— Ну, кажеться-говориться, — заспокоїв Гришу Зновобрать. — їде, то й хай. Як приїде, то тут буде.

Духового оркестру для зустрічі загадкового Пшоня Гриша, звичайно, не наймав, але сам вирішив усе ж таки діждатися, коли приїде чоловік із свинею. Обеліск добровільно зголосився бути «маяком».

— Ви, товаришу голова, сидіть у кабінеті, бо вам же невдобно стовбичити на ганку, а я виглядатиму, і як тільки, значить, літучка закушпелить, — просигналізую, щоб виходили…

Робочий день в усіх сільських установах закінчується о шостій, коли сонце стоїть ще досить високо і роботи в полі й на фермах у самому розпалі. А закони про працю слід поважати, тому Гриша не став затримувати Ганну Панасівну, а дядько Зновобрать як позаштатний взагалі мав цілковиту свободу дій, — отак і лишилися вони після шостої тільки з добровольцем Обеліском, який чомусь вирішив, що до Веселоярська нарешті має прибути чоловік, який зможе приборкати його господарчо-фінансово непокірливу Хвеньку.

Будьмо пробачливими і подаруймо занадто радикально настроєному дядькові Обеліску таку слабкість. Адже історія свідчить, що найнезламніші герої часто піддавалися душевній облуді і майже завжди тою облудою була жінка. На честь дядька Обеліска слід зауважити, що він не нагинав своєї твердої шиї перед жінкою, а прагнув ту жінку приборкати й поскоромити, може, й у напуття для всієї чарівної половини людства. Ясна річ, коли б він зумів це зробити сам, то ще й не знати, чи не стали б ми свідками народження нового великого чоловіка, що його б згодом так і звали: Обеліск Веселоярський на взірець, скажімо, Еразма Роттердамського або Фоми Кемпійського. Але тактично-історична помилка дядька Обеліска полягає в тому, що він побажав утримати свою Хвеньку не власними руками, а чужими. А це, як відомо з історії людства, не вдавалося ще нікому і ніколи не вдасться. Чому? Спитайте про це у самих жінок.

Тим часом дядько Обеліск бігав перед будинком сільської Ради, топтав своїми босими ногами клумби з квітами, зирив, визирав і прозирав на шосе до самих Шпилів і, щойно виткнулася з-за них сільгосптехніківська літучка, полетів до вестибюля, і по сходах, і по коридорах з неймовірним галасом:

— Їдуть! Вже їдуть! Вже вони тут! Вже ось вони!..

Як стверджують наші наукові авторитети, кілька українців, спраглих знань, свого часу слухали лекції славетного філософа Канта. Згодом вони загубилися в холодних полях історії, і ми так і не можемо знайти їхніх нащадків. Але Гриша Левенець відчув себе одним з тих нащадків, коли, піддавшись дії панічного галасування дядька Обеліска, вискочив зі свого кабінету, вибіг до