Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

нігтями, розфарбованими в жовто-синій колір під український прапор, і вся утикана сережками: в носі, вухах і навіть у нижній губі у неї висіли срібні кілечка і дзвіночки. Зустрівши таку красунечку в рідному селі, Олена Миколаївна, напевно б, нічого хорошого про неї не подумала. Але зараз вона дивилася на дівчину і не знаходила її дивною або ненормальною. – Туди теж із-під Іловайська вивозили. Ми зараз своїм зателефонуємо, вас зустрінуть. Ось адреса, запишіть.

Від Дніпропетровська до Запоріжжя – близько години їзди. Стас їхав, втомлено перемикаючи швидкості, втративши відчуття реальності. Їх вела вперед не надія, їх вів уперед і додавав сили обов’язок. Той самий обов’язок перед рідними і близькими людьми, який ніколи не буває сплачений повною мірою, і який дає людям енергію піднятися над власними можливостями. Це єдиний наш обов’язок, який не забирає, а віддає. Хто виконує цей обов’язок, на того боці й правда.

У першому морзі, куди їх пустили без зайвих запитань, вони знайшли Андрія. Він лежав при повній амуніції: в бронежилеті, берцях, у внутрішній кишені Стас знайшов військовий квиток і гроші. До зап’ястя була прив’язана маленька бірка з номером: 1396. Єдине, чого не було в Андрія – половини черепа. Поруч із моргом ходили люди, в основному військові, які шукали своїх загиблих товаришів, за ними ходили співробітники моргу.

– Скажіть, коли його привезли? – Олена Миколаївна міцно схопила за руку чоловіка в замизканому, колись білому халаті. Її переповнювало полегшення від усвідомлення, що все вже позаду, і радість від побачення з сином – останнього побачення, але в той самий час вона не могла зрозуміти, чому ніхто нічого не зробив, щоб полегшити її страждання і пошуки.

– Цих усіх тридцятого привезли.

– Це мій син! Ми його шукаємо вже п’ять днів! У нього в кишені лежать документи! Чому ви нікуди не повідомили, що він тут? – вона майже кричала.

– Даруйте, – інтелігентно відкашлявся лікар, – але це не в нашій компетенції. Є порядок – приїжджають представники військової частини…

Далі Олена Миколаївна вже не слухала. Вона дивилася на жінку середніх років, яка методично, одного за одним, оглядала трупи. Вона підходила до тіла, низько нахилялася, уважно оглядала обличчя і голову, якщо було що оглядати, ретельно обмацувала руки і ноги, розстібала куртки і дивилася на тіла покійних. Жінка не була схожа ані на співробітницю моргу, ані на військову. Та і складно собі уявити, щоб на таке завдання з частини направили жінку. Напевно, вона когось шукала, когось із близьких, як і вони.

– …так ось, даруйте, – Олена Миколаївна зовсім випустила з уваги все, що говорив у цей час лікар. – Вже пізно, друга години ночі. Вам доведеться десь почекати до ранку, бо зараз немає нашого начальника і нікому поставити штамп на довідку. Самі розумієте, вночі ми тіла не видаємо.

– Ми не можемо чекати до ранку, – тихо, але дуже твердно сказала Олена Миколаївна. – Нам треба зараз.

– Без штампу ніяк не вийде, самі розумієте, – розвів руками лікар. – Такий порядок.

Олена Миколаївна не могла рушити з місця. Вона тільки що, вже практично втративши надію, знайшла свого сина, але через якусь нікчемну формальність не могла його забрати з собою і відвезти додому. З вини командирів (або чиєїсь іще) він пролежав тут п’ять діб, і лежав би ще невідомо скільки, якби вона його не знайшла. І ось тепер їй говорять: «Чекайте до ранку! Без штампу ми вам його не віддамо!» Але вона не могла чекати, просто не мала на це сил. У той момент Олена Миколаївна готова була лягти просто тут, в морзі, поруч із сином, і померти.

– Прошу, вийдемо на вулицю, на свіже повітря! – хтось із волонтерів підхопив її під руки. – Не хвилюйтеся, ми все організуємо.

Волонтер був схожий на чарівника: великий, товстий, з огрядною бородою. Він подзвонив начальниці моргу додому, пояснив ситуацію, і та пообіцяла приїхати.

– Ви не хвилюйтесь, вона обов’язково приїде, не вперше, – пояснив волонтер здивованому Стасу. – У нас просто вибору іншого немає.

Волонтера звали Андрій – такий збіг. Він розповів, що вони весь тиждень, починаючи з тридцятого серпня, допомагають родичам загиблих і поранених під Іловайськом знайти й ідентифікувати своїх у шпиталях та моргах. Олена Миколаївна запитала, хто ця жінка, яка оглядає тіла в морзі, кого вона шукає?

– Чоловіка. Батальйон «Херсон», загинув під Іловайськом. Вона з Нової Каховки, майор міліції. Сказала, коли знайде, віддасть тіло чоловіка матері, на Західну Україну, щоб поховали на родинному кладовищі.

Олена Миколаївна подумала, що цій жінці, можливо, навіть складніше, ніж їй. Коли вона знайде тіло чоловіка, то відправить його далеко, куди навряд чи зможе приїжджати часто: «Вона вчиняє, як матів, яка розуміє, що відчуває інша матір».

Уночі місто трохи охололо від задушливої спеки, але напруга не відступила, вона просто переформатувалася і забралася в неспокійні сни і жахи, в горілку і пиво, тривожні розмови і сварки. Але навіть сварилися люди в ті дні тихо й обережно, намагаючись, щоб їх не почули.

Лікар приїхала на таксі о третій годині ночі, не барилася, видала Олені Миколаївні довідку про смерть сина, а разом із довідкою – і сина.

– Що ти хочеш у святого Миколая попросити? – На початку грудня снігу навалило повне подвір’я, і через відкриту кватирку вони чули, як дід шкребе лопатою об землю, прочищаючи доріжку від порога до полагодженої собачої будки.

– А що можна? – Сашко сидів за столом і розфарбовував у дитячому журналі машинки.

– А що ти хочеш? – Олена Миколаївна знала, що попросить онук, але все одно вирішила: нехай сам скаже.

– Мені татко обіцяв велосипед подарувати і не подарував.

– Він просто не встиг – його вбили.

– Я знаю, бабусю. Тоді давай попросимо у святого Миколая! Давай?

– Тільки йому потрібно листа написати. Ось я візьму ручку й аркуш, а ти мені розповідай, що писати, добре?

– Добре.

«Добрий день, святий Миколайчику! – записала перші слова бабуся. – Пише вам маленький хлопчик Саша. Мені три роки. Я живу з мамою, дідусем і бабусею. Мій тато загинув в АТО 29 серпня. На день народження він обіцяв мені подарувати велосипед, але не зміг, у цей час він був в Іловайську. У мене 26 серпня був день народження, а 29 серпня тато загинув, і моя мрія не здійснилася…»

– Може, привітаємо Миколайчика зі святами?

– Згода, привітаємо!

«…Вітаю Тебе з Новим роком і Різдвом і буду чекати подарунок. До побачення».

До листа бабуся додала дві світлини, а замість підпису обвела руку онука олівцем і дописала:

«Це