Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Феджін хитнув головою.

– Я не можу розгледіти гаразд її обличчя, – пошепки поскаржився Ной. – Вона схилила голову, а свічка в неї за спиною.

– Постривай, – прошепотів Феджін і зробив якийсь знак Барнеєві; той вийшов і за мить опинився в маленькій кімнаті; немов щоб зняти нагар, він переставив свічку куди слід і, заговоривши до дівчини, примусив її підвести голову.

– Тепер я її бачу, – прошепотів шпиг.

– Добре?

– Впізнаю серед тисячі.

З цими словами він похапцем скочив на підлогу, бо двері відчинилися і дівчина ввійшла до буфетної. Феджін ледве встиг шмигнути разом з ним у темний закамарок, завішений якоюсь рядниною, і вони обоє, не сміючи дихнути, притиснулись до стіни, поки за кілька кроків від них дівчина не пройшла повз і не зникла за тими самими дверима, куди вони були ввійшли.

– Цить! – прошепотів господар, стоячи на дверях. – Тепер можна – гайда!

– Ліворуч, ідіть ліворуч; тільки простуйте протилежним боком, – прошепотів йому на вухо Барней.

Ной послухав його і побачив у кінці заулка, освітленого тьмяним світлом ліхтаря, самітну жіночу постать. Він наздогнав її настільки, щоб не викликати її підозріння, й перейшов на протилежний тротуар, звідки було зручніше стежити за кожним її рухом. Кілька разів вона нервово озиралася назад, а одного разу навіть зупинилась, щоб дати дорогу двом чоловікам, що назирцем ішли ввесь час за нею. Що далі, то хода її ставала твердіша й сміливіша. Шпиг ішов таким самим кроком, не зменшуючи віддалення між собою і жінкою і ні на хвилину не зводячи з неї очей.

Розділ XLVI

Побачення

Дзиґарі на дзвіниці пробили три чверті на дванадцяту, коли на лондонському мості з’явилися дві постаті. Перша, жіноча, поспішала швидкими кроками вперед, вдивляючись у темряву – немов шукала когось; друга постать, чоловіча, кралася за нею потайки, вибираючи найтемніші місця; чоловік тримався трохи віддаля, приміряючись до жіночої ходи: коли вона спинялася – він зупинявся теж; вона рушала – і він теж прожогом рушав за нею, але ані разу не нагнав її зовсім і ввесь час пантрував, щоб віддалення між ними не вкорочувалося. Так вони пройшли через увесь міст від Мідлсексу до Сюррейської набережної. Жінка, втративши, очевидячки, останню надію впізнати серед перехожих потрібну їй людину, раптом круто повернула назад. Цей рух був несподіваний, зненацький, але переслідувач її не стерявся: він хутко шмигнув за виступ мосту над биком і перехилився низько через бильця, щоб краще сховатись; жінка пройшла повз протилежною стороною, не помітивши його; він дав їй трохи відійти, а тоді спокійнісінько виліз із своєї засідки й пішов знову назирцем за нею. Жінка дійшла приблизно до середини мосту й зупинилась. Чоловік спинився й собі.

Ніч була темна, чорна. Цілий день мрячив дощ, і в цьому самітному місці було на цю пізню пору дуже мало перехожих, та й ті швидше поспішали своєю дорогою, не помічаючи, а вже в кожному разі не звертаючи жодної уваги на самітну жіночу постать і на постать чоловіка, що крався за нею. Їхній зовнішній вигляд не міг збудити цікавості тих поодиноких лондонських блудяг, що час од часу пробиралися мостом під голим чорним небом, шукаючи, де б прихилити на ніч голову: під холодним склепінням мосту чи під піддашком якогось зруйнованого житла. Отже, обоє стояли мовчки; до них ніхто не промовляв, і вони ні до кого не озивались.

На річку впав важкий туман; крізь його густу завісу здалеку з маненьких суден, ошвартованих коло пристаней, блимали тьмяні червоні вогники й чорніли будівлі на березі. У цій густій млі вогники втрачали свій блиск, а контури темних будов мов зливалися з нею. Понад темною масою дахів і шпилів здіймалися вгору з обох боків річки задимлені почорнілі стіни старих товарних складів; вони похмуро тяжіли над холодною поверхнею води, такою темною, що в ній навіть не відбивалися їхні важенні, непорушні силуети. Стара башта церкви Спасителя і шпиль Святого Магнуса, давні велетні – вартові старовинного мосту, – видні були крізь туман, але густий ліс мачт кораблів і гостроверхі шпилі церков тонули в млі.

Дівчина вже кілька разів пройшла нетерпляче туди й сюди (її таємний дозорець не спускав з неї ані на хвилю своїх очей), коли важкий дзвін церкви Святого Павла сповістив початок нової доби. Північ спустилася над велелюдним містом: над палацами, нічліжками, притулками, в’язницями й домами божевільних; над ложами народження і ложами смерті, над ложами здорових і ложами хворих, над скам’янілими обличчями трупів і над тихим дитячим сном – північ повила всіх і все.

Тільки-но пролунав останній удар, як недалеко від мосту зупинилася наймана карета, і якась молода леді в супроводі старого сивоголового джентльмена вийшли з неї на брук; заплативши кучерові, вони пішли просто до мосту. Заледве вони зробили кілька кроків, як дівчина помітила їх і кинулася їм назустріч.

Молода леді і старий джентльмен ішли вперед, пильно озираючись на всі боки, немов шукали когось, але, видно, у них було дуже мало надії на успіх. Вони, очевидно, не сподівалися побачити дівчину й мало не скрикнули з подиву, коли вона виринула з темряви перед ними, але стримали себе: саме в цю мить повз них пройшов якийсь чоловік у селянському вбранні так близько, що навіть зачепив їх краєм своєї блузи.

– Тільки не тут, – похапцем мовила дівчина, – тут я боюсь розмовляти з вами. Ходімо звідціль, тут занадто людно. Зійдімо он по тих сходах униз.

З цими словами вона показала рукою на сходи, що спускались до річки; селянин обернувся назад, сердито пробубонівши, що вони не закупили всього тротуару, і пішов собі далі.

Сходи, куди хотіла йти дівчина, містилися по тім самім боці, що й церква Спасителя, і з’єднували річку з Сюррейським набережжям. Чоловік у селянському вбранні похапцем кинувся туди, озирнувся і почав крадькома сходити вниз. На нього ніхто не звернув уваги.

Ці сходи утворюють, власне кажучи, частину мосту й складаються з трьох уступів і трьох площадок. Під другою площадкою камінна стіна закінчується мальовничим пілястром, оберненим лицем до Темзи. У цьому місці нижні східці розходяться ширше, отже, як сховатися тут за рогом стіни, то той, хто стоїть бодай на один поріжок вище, не помітить тебе ні в якому разі. Опустившись сюди, селянин швидко озирнувся. Кращої схованки не було видно; тепер була пора відпливу, місця було досхочу – отже, він просунувся в цю відтулину спиною до пілястра й почав чекати, сподіваючись, що спільники Нансі не спустяться нижче до води; але якби йому навіть