read-books.club » Фантастика » Танець недоумка 📚 - Українською

Читати книгу - "Танець недоумка"

311
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Танець недоумка" автора Ілларіон Павлюк. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 112 113 114 ... 121
Перейти на сторінку:
каже вона. — Але з лейтенантом Гіршевичем уже не побачимося за жодних обставин. Тож — дякую за співпрацю, Гілелю. Настав час прощатися.

На цих словах Вандлик наводить мерехтливий ліхтарик мені в лице. Хтось хапає мене за чоло, щоб я не зміг відвернутися.

— Стійте! Я знаю спосіб відрізнити химеру!

— Ти в нас брехун, лейтенанте, пам’ятаєш? Довіри більше немає.

Я несамовито вириваюся.

— Він однак нічого не розповість!

— Міцніше тримайте! — командує Вандлик.

Хоч я й замружився, мерехтіння спричиняє знайомий нудотний ефект.

— Дайте три години! Це стосується моєї доньки! Прошу вас!

— З нею, Гілелю, все буде добре. Усе буде добре.

Щосили намагаюся відвернутися. Ще кілька секунд, і я відключуся. А вони полетять і заберуть з собою химеру. Навіть гірше — вони відвезуть на Землю душу грибниці. А Ельзі вже ніщо не допоможе…

— Вище! — командує Вандлик, і чиясь рука бере мене за підборіддя, задираючи голову догори.

Мерехтіння ліхтаря пробивається крізь повіки й, здається, досягає потилиці, розріджуючи мозок. Я починаю провалюватися кудись, утрачаючи нитку реальності.

— Агов! — лунає за спиною, і я впізнаю Алексів голос. — Та що ж це ви збіса коїте?

— Алексе!!! — він моя остання надія, і я верещу, як різаний. — Убий мене!!! Застрель мене, друже!!! Застрель!!!

Я вже майже не чую власних слів. Я неначе на дні колодязя всередині власного розуму, а світ навколо — не більший за світлу пляму десь над головою. Аж раптом хтось грубо штовхає мене — я мало не падаю й вивалююся з миготливого білого променя. Й одразу повертаюся в реальність. Знову бачу, чую й контролюю своє тіло. Могутня Алексова постать загороджує мене від Вандлик. Він легко відштовхує «рукави» убік. Хтось падає.

— Назад, ідіоте! — репетує Вандлик. — Він не людина! НЕ ЛЮДИНА!!!

На Алекса накидаються відразу кілька бійців. Він скидає їх одним рухом плечей, але вже приспіли нові. Вандлик щось викрикує й показує на мене пальцем. Я не чую. Ставши за Алексову спину, висмикую в нього з кобури добрий давній індукційник. На це немає ради: мій примарний здогад — єдине, що залишилося. Якщо помилився, це — гаплик. Але якщо цього не зробити — теж клямка.

Клацнувши запобіжником, притискаю ствол до скроні. Устигаю спіймати переляканий погляд Вандлик. Спусковий гачок тисну ривком, аж до болю в пальці. Час помирати.

І час родитися.

…Мені часто здається, що тоді я встиг почути постріл. Але це, звісно ж, не так.

11

Ледве розтулюю повіки, і яскраве світло ріже очі, миттєво озиваючись нападом нудоти. Намагаюся глитнути. Не виходить… Так наче намагатися проковтнути грудку паперу. Хочу закричати, але виходить стогін — низький, немов чужий, і тихий-тихий.

— Тс-с-с… — прохолодна долоня лягає мені на чоло. — Тихо… Тобі не можна вставати…

Голос жіночий. Хочу підняти голову, але спалах болю відразу паралізує мене. Гострий, як ніж, він починається праворуч над попереком і прокочується по хребту, віддаючи в зубах…

— Лежи-лежи… Усе добре. Чуєш мене? Уже все добре.

Я впізнаю голос. Мама. Авжеж, це мама. Перед очима мутний розпливчастий силует, і я довго кліпаю, щоб він набув форму. Нарешті можу роздивитися її. Вона всміхається.

— Мама… — голос хрипкий і слабкий. Наче шурхотить сухий пісок.

— Усе добре, синку. Усе добре. Ми тебе знайшли. Тепер усе добре.

Вона не плаче, але очі, запалені від сліз і безсоння, ще не висохли. Вона гладить мене по чолу, і від цього дотику добре й легко. Мені три роки. Я хочу сказати, як люблю її, але не вистачає сил видати звук. Реальність навколо розсипається, віддаляючись і перемішуючись. «Сон», — кажу я собі в останній момент.

Сіпнувшись, прокидаюся й випростовуюся. Важко збагнути, де я. За столом. Це мій стіл, так… Тільки я ніби не впізнаю його якоюсь частиною своєї свідомості… Металевий, невеликий, із двома проекційними моніторами… Де це в мене такий? На біостанції? Відповідь точно «так»… Тільки чомусь здавалося, що мій стіл мав бути пластиковий, світло-бежевий…

На столі — пістолет, і теж — не мій. Господи, та це ж етиленовий бластер! Такі перестали виробляти років п’ятдесят тому… Хочу взяти його, та замість цього рука тягнеться до моніторів і вимикає їх. Вона наче здобула власну волю, а я став глядачем у першому ряду. «Only God» — написано вигадливим готичним шрифтом на передпліччі, трохи нижче по-армійському підкоченого рукава. «Judge me», — продовжую подумки і хочу подивитися на ліву руку, але не можу. Моє тіло належить не мені.

Сон… Сон уві сні… І я чомусь — Нейтан Гоґ.

— Агов!!! Чи є хтось?! — долинає здалеку, і я здригаюся.

Цей голос я добре знаю, але Гоґ, що в його голові я поселився в цьому дивному сновидінні, його знає просто чудово. Цей голос йому рідний.

— Ірма?

Гоґ встає, насторожившись, як службовий пес, і хапає зі столу пістолет.

— Ірмо, ти де?!

Знайомий коридор веде мене в загальний зал дослідницького комплексу «Об’єкт «Два нулі»». Але Гоґ іде в інший бік — туди, де вузькі сходи, схожі на корабельний трап, — і спускається в лабораторію на цокольному поверсі.

— Ірмо!

Голос був зовсім поруч, але її ніде немає. Кожен би зауважив цю суперечність, але Гоґ думає про те, як нерозважливо було б здіймати через таке тривогу. Нерозважливо й не гідно офіцера. Для початку треба в усьому розібратися.

— Ірмо! — він швидко спускається по вузькому сходовому прольоту.

— Нейтане!

Коридор унизу — порожній. За поворотом скляні двері в лабораторію. Це місце я теж впізнаю. Але зараз — ніяких залізних заслонів, а по той бік скла — ні коріння, ні моху. Ідеально чисте приміщення: метал і гладкий білий пластик. Гоґ вдивляється через скло, вишукуючи очима найменший рух. Але бачить лише столи та лампи. Отам стояла моя маленька Ельза, а до неї наближався гігантський павук… І я, осліплений, біг уперед, нічого не розуміючи. Але Гоґ геть інший.

— Ір-р-рмо! — низький і сильний Нейтанів голос вібрує в грудях, і мені приємно бути цією могутньою людиною, яку, здається, ні на чому неможливо заскочити.

У тому, як він стукнув ключ-карткою по замку, вчувалося роздратування. Ривком розчахнувши двері, Гоґ заходить у лабораторію. Він міцно стискає бластер. Кожного, хто зараз ризикнув би його атакувати, Нейтан спалив би на місці. Через хвилину, не припиняючи гукати Ірму, він повертає до карантинного відсіку. Нікого.

— Нейтане! — голос лунає десь попереду. — Хоч хтось! Допоможіть!!!

Я відчуваю, як у мене самого виникає бажання щодуху кинутися вперед, але Гоґ насторожений. Він повільно йде до дверей у карантинний відсік, тримаючи зброю напоготові. Аж раптом, забувши про все, завмирає. Я відчуваю зараз усе, що відчуває він, і здивовано розумію, що глибоко в Нейтановому серці ворухнувся страх. Ні, ні на що, схоже на павукофобію чи неусвідомлений екзистенційний страх до якоїсь там старої зі спогадів, він не страждав. Дитячі кошмари давно вицвіли на тлі того, що він бачив на декількох війнах. Єдине, чого він по-справжньому боявся, це напалм. І зараз до чутливого Нейтанового носа долинув ледь помітний, лоскітливий аромат армійського напалму. «Здалося», — вирішує він через кілька секунд.

Наблизившись до важких сірих дверей карантину, Гоґ зазирає в маленьке віконце з непробивним склом. І сахається з несподіванки, опинившись віч-на-віч із чиїмось обличчям.

— Нейтане!

Це Ірма. Авжеж, це Ірма… Але якого милого вона всередині?!

— Нейтане, допоможи мені!!!

Я б уже кинувся відчиняти двері, адже

1 ... 112 113 114 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець недоумка"