Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми з ним стояли на пероні, поїзд рушав, і мама махала нам з вікна хустинкою. Наступний крок залежав від нього. Йому треба було щось сказати, щось почати. Він спромігся приготувати собі поле дії і тримав мене в своїх руках, — принаймні доки тітка Коллі почне хвилюватись, де це я подівся, що не прийшов на обід. Але Бун не розумів, що він принаймні одне повинен мені сказати, — куди ми поїдемо, хоча й це — мета подорожі — врешті нічого не важило. Він і досі не збагнув, що таке люди, і явно забув, що таке підлітки.
Бун не знав, з чого почати. Він благав, щоб йому поталанило, і ось відразу — сказати б, зворотною поштою, — йому вділилося більше, аніж міг він з ним упоратись. Ти, мабуть, чув уже, що Доля — це зрадлива повійниця, яка ніколи не відмовляє, а тільки дає, добре чи то лихе — більше доброго, аніж, як ти сам думаєш (і то слушно), тобі належиться, і більше лихого, аніж ти здатен витримати. Отак і з Буном було. Тож він тільки й сказав: «Оце маєш».
А я не зарятовував його — хоча б цим я мстився. То правда, мстився, — але кому? Не Бунові, звичайно, — собі, своїй ганьбі, може, татові з мамою, що покинули мене на цю ганьбу; може, дідусеві, що через його автомобіль спала на мене ця ганьба; хтозна? може, навіть і містерові Бафело, тому запальному й одержимому шаленцеві, котрий усе це привів у дію лише два роки тому. Але мені жаль було Буна, що він має так мало часу. Було вже по одинадцятій, за кілька хвилин тітка Коллі почне чекати на мене — не тому, що почує, як двадцять третій дав свисток на нижньому роз’їзді, а вона знала, що дорога від станції забере щонайбільше десять хвилин, а тому, що її вже шпигатиме подорожня нетерплячка скоріше нас усіх нагодувати й рушити до Маккаслінів: вона сама народилася на селі й до міського життя так і не звикла. Бун не дивився на мене. Він дуже силкувався не дивитись на мене.
— Триста миль, — сказав він. — Добре хтось зробив, що винайшов поїзди. Коли б це вони мусили возом їхати, запрягши мулів, як давніш робили, їм би навіть за десять днів туди не добитись, а ще ж і дорога назад!
— Тато казав — чотири дні, — зауважив я.
— А так, — погодився Бун, — казав. Може, й нам треба чотирьох днів, щоб повернутись додому — хоч це не причина стовбичити тут безвік. — Отож ми підійшли й сіли в машину. Але він не заводив її. — Може, як хазяїн повернеться за де… чотири дні, він дозволить, щоб я навчив тебе керувати цією штукою. Ти вже великий. Власне, ти й так уже вмієш. Ти про це думав коли?
— Ні, — відповів я. — Бо він мені не дозволить.
— Ну, тобі так зразу ж і не кортить, а він має цілих чотири дні, щоб передумати. Хоч я гадаю, що скорше десять. — Він усе не йшов заводити машину. — Десять днів, — сказав він. — Чи далеко, думаєш, цей автомобіль заїхав би за десять днів?
— Тато казав чотири, — повторив я.
— Гаразд, то за чотири дні — чи далеко?
— Не знаю, — відповів я. — Нема тут нікого, хто б це зробив і мені сказав.
— Гаразд, — мовив Бун. Він несподівано завів машину, дав задній хід, розвернувся і відразу набрав швидкість, але не їхав ні до Майдану, ні до бензинової цистерни містера Раунсвела.
— Я гадав, що ми поїдемо по бензин, — сказав я.
Ми їхали швидко.
— Я передумав, — заявив Бун. — Я заверну туди перед тим, як їхати до Маккаслінів після обіду. Менше його випарується, поки машина стоятиме.
Ми їхали тепер вуличкою, поміж негритянських халуп, городів та курників, де кури й дворняги ледве встигали в останню мить відскочити вбік із куряви перед колісьми автомобіля, виїхали на пустир, голе поле, на якому видніли легкі сліди шин, але слідів копит не було, і я впізнав цей саморобний автодром містера Бафело, куди він забрався два роки тому через указ полковника Сарторіса і де навчив Буна керувати автомобілем. Але я все ще не розумів, аж поки Бун загальмував раптово й сказав:
— Давай сюди.
На обід ми, звісно, спізнилися. Тітка Коллі з Александром на руках уже стояла на веранді перед будинком і кричала на Буна й на мене ще до того, як автомобіль зупинився і я з нього вийшов. Бо Бун таки переміг мене в чесній боротьбі — виявилося, він ще не зовсім забув, що то таке дитинство і що таке підлітки. Тепер я вже добре це знаю, — та й тоді теж мені було ясно, — що Бунове й моє падіння сталося не тільки відразу, але й воднораз, саме в ту хвилину, коли мама одержала звістку про смерть дідуся Лессепа. Проте я волів би вірити в щось інше — що Бун просто переміг мене. Принаймні так я казав собі тоді (убезпечений бездоганною і неподатною чесністю імені, яке я мав, вихований на лицарстві своїх предків, яке передав мені — ні, втовкмачив у мене словами — тато, і крім того, загострено вразливий на ганьбу, — це вже від мами спадок), — що я просто Буна випробовую; не свою власну чесноту, а саме Бунову здатність
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.