Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З припливом у місто поранених, що приносили суперечливі звістки, і дедалі більшого числа наполоханих біженців, Атланта, і без того перелюднена, тривожно загула. Маленька хмарка на крайобрії швидко розросталася у велику грозову хмару, в повітрі чулися повіви крижаного вітру.
Віри у непереможність південської армії ніхто ще не втратив, але всі - принаймні люди цивільні - втратили віру в генерала Джонстона. Таж від Нью-Гоуп-Черча до Атланти лише тридцять п’ять миль! Джонстон попустив, щоб янкі просунулися на шістдесят п’ять миль за три тижні! Чом він не затримав янкі, а весь час відступає? Нездара він, а то й ще гірше. Сивобороді діди з внутрішньої гвардії та міліції, сидячи Б Атланті, як у Бога за пазухою, твердили, що вони провели б цю кампанію набагато успішніше, на доказ чого креслили на скатертинах карти військових дій. Коли почали загрозливо рідшати фронтові лави, Джонстон звернувся до губернатора Брауна, прохаючи підкріплення саме з цих внутрішніх частин, але тиловики почували себе у цілковитій безпеці. Адже свого часу губернатор уже відмовив у такому самому жаданні Джефові Девісу. То чого б він став поступливіший перед генералом Джонстоном?
Бій і відступ! Бій і відступ! Сімдесят миль відступу й двадцять п’ять днів, коли бої мало не щодень. Нью-Гоуп- Черч був уже позаду, перетворившись на згадку в низці інших таких самих безтямних згадок, де все було впереміж - спека, пилюка, голод, втома, туп-туп ногами по рудих вибоїнах шляхів, хляп-хляп по рудій багнюці, і відступ, шанець, бій, і знову відступ, шанець, бій. Нью-Го- уп-Черч став уже кошмарним видивом з якогось іншого життя, як став ним і Біг-Шенті, де вони раптом розвернулись і вдарили по янкі, мов дияволи. Але хоч усе поле синіло від трупів, тих янкі прибувало щоразу більше й більше, і знов з південного сходу насувалися півколом сині лави у тилу в конфедератів, рвучись до залізниці - і до Атланти!
Від Біг-Щенті знесилені боями й безсонням загони відступили вздовж дороги до гори Кеннесоу неподалік містечка Марієтта і тут зайшиш позиції на десятимильному пів- кружжі. На крутосхилах вони викопали стрілецькі шанці, а на верхів’ях розмістили батареї. Кленучи все на світі й заливаючись потом, солдати витягали важкі гармати на такі урвища, куди мули вже не годні були видертися. Вістовці й поранені, що прибували до Атланти, заспокоювали переполоханих городян. Висоти Кеннесоу неприступні. Як і сусідні гори Пайн та Лост, також укріплені. Янкі тепер не зможуть вибити Бувальця Джо з його позицій, та й обійти з флангу так само, оскільки батареї на вершинах гір тримають під вогнем навкружні дороги на багато миль. Атланта полегшено була перевела подих, але…
Але ж гора Кеннесоу всього за двадцять дві милі від міста!
Того дня, коли до Атланти почали прибувати перші поранені з Кеннесоу, коляска місіс Меррівезер зупинилася перед будинком тітоньки Туп о зовсім немислимій годині - о сьомій ранку. Чорний її служник, дядько Леві, сповістив Скарлет, щоб вона негайно зібралася і їхала до шпиталю. Фенні Елсінг та сестри Боннел, розбуджені спозаранку, позіхали на весь рот на задньому сидінні, а мамка Елсінгів сиділа набурмосена на передку, тримаючи на колінах кошик щойно випраних бинтів. Скарлет підвелася вкрай неохоче, бо мало не до рання протанцювала з гвардійцями на балу, і ноги у неї аж гули. Поки Пріссі защібала на ній старе й приношене ситцеве плаття, призначене спеціально для шпиталю, вона подумки кляла заповзятливу й невтомну місіс Меррівезер, поранених, та й усю Конфедерацію загалом. Нашвидку сьорбнувши гіркого пійла з присмаженої кукурудзи й сушеної солодкої картоплі, що правило за каву, вона приєдналася до дівчат у колясці.
Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз- таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:
- Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.
“О Боже! - понуро подумала Скарлет.-У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!”
Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: “Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!” Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся - це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджії. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку - вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна - ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звіяні Вітром (том 1)», після закриття браузера.