Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

на жарти і на глузи те, чого не відчуваєш сам. Я люблю ніч, а ви кажете, що вас вона гнітить; я люблю запах троянд, а мого друга від їхнього аромату морозить. То що мені, через це зневажати його? Я намагаюся все зрозуміти і нікого не брати на зуби. Словом, ви не дуже переймайтеся. На серці прикро, авжеж, я знаю, що можна мучитися через те, що інші тебе не розуміють. Але ваше прив'язання до бабусі — це таке диво! Ви часто бачитеся з нею. До того ж ця любов розумна, я хочу сказати, взаємна. А це все-таки, повірте мені, рідкість!

Барон снував туди-сюди по номеру, то розглядаючи якусь річ, то беручи її до рук. У мене виникло враження, що йому хочеться щось сказати, але він ніяк не добере слушних слів.

— У мене з собою ще один томик Берґотта, я вам його передам, — додав він і подзвонив.

З'явився грум.

— Попросіть сюди метрдотеля. Він тут єдина тямуща людина, тільки йому й можна щось доручити, — згорда кинув пан де Шарлюс.

— Пана Еме, ваша ясновельможносте? — спитав ґрум.

— Я не знаю, як його звати… А втім, так, пригадую, його кликали Еме. Гайда, мені ніколи!

— Він зараз прийде, ваша ясновельможносте, я допіру бачив його внизу, — відповів грум, йому хотілося показати, який він знаючий.

Сплив якийсь час. Ґрум повернувся.

— Ваша ясновельможносте, пан Еме ліг спати. Але ваш розказ можу виконати я.

— Ні, ви повинні його збудити.

— Не можу, ваша ясновельможносте, він ночує не тут.

— У такому разі йдіть собі.

— Ваша доброта, пане, незмірна, — сказав я, коли ґрум вийшов, — але мені досить однієї книжки Берґотта.

— Зрештою і я так думаю.

Пан де Шарлюс никав і далі по номеру. Так збігло кілька хвилин, після чого, повагавшись і, мабуть, передумавши, він крутнувся на п'ятах, знову кинув гострим тоном: «На добраніч!» — і вийшов.

По всіх цих вечірніх речах про високі почуття назавтра (то був день його від'їзду) пан де Шарлюс неабияк здивував мене: на пляжі він підійшов до мене переказати, щоб я, після купання, одразу ж ішов до бабусі, ущипнув мене за карк і по-панібратському, з дурненьким смішком сказав:

— Ну що, лайдачисько, вам, звичайно, начхати на стареньку бабцю, ге?

— Що ви, пане, я кохаю її ревне!

— Пане! — сказав барон, відступаючи на крок і без усякого почуття. — Ви ще молодик, скористайтеся ж цим і навчіться двох речей. По-перше, утримуйтеся від виразу емоцій природних, зрозумілих і так. По-друге, не вихоплюйтеся зі словом, поки до вас не дійде те, що ви почули. Якби ви оце шанувалися, то не ляпнули б мені спохвату, наче глуха тетеря, і не сплохували б — ви й так кумедний при цих вишитих якорцях на купальникові. Мені потрібна Берґоттова книжка. Пришліть її за годину з метрдотелем, який носить таке смішне й неоковирне ім'я, він, мабуть, о тій порі вже не спить. Ви мені довели, що вчора я зарано заговорив з вами про чари молодощів, я б вам більше прислужився, коли б звернув увагу на їхню легковажність, нетактовність і нетямущість. Маю надію, любий пане, що цей маленький душ буде вам такий самий спасенний, як ікупання. Та не стовбичте на місці слупом, а то застудитеся. Моє шануваннячко, пане!

Очевидячки, барон пошкодував потім про свої слова, бо невдовзі я отримав назад книжку, яку він мені позичав і яку я йому відіслав, але не з Еме, «який десь відлучився», а з ліфтером. У сап'янову оправу книжки був уклеєний шкураток з витисненими на шкірі незабудками.

Коли пан де Шарлюс поїхав, ми з Робером зуміли нарешті пообідати у Блока. І ось під час цієї маленької учти я побачив, що історії, які здавалися нашому колезі смішними, він почув з уст Блока старшого і що отою «прецікавою людиною», про яку згадував Блок молодший, був один із друзів батькового дому, якого батько саме так характеризував. Є люди, якими ми захоплюємося в дитинстві: батько, найбільший сімейний дотепник, викладач, якого ми підносимо до небес за те, що він знайомить нас із метафізикою, товариш, розвиненіший за нас (таким був для мене Блок), який зневажає «Уповання на Бога» Мюссе, коли воно ще до вподоби нам, а коли ми доростаємо до батечка Леконта чи до Клоделя, захоплюється лише такими рядками:

Це на храм святого Блеза Вся Зуекка[161] нетвереза.

Або ще:

Ось Падуя, цей рай для того, У кого адвокатська тога… Немає каші як полента… Хіба що в чорнім доміно Майне Красоха.

А з усіх «Ночей» пам'ятає лише:

У Гаврі, де кипить прибій, В Венеції, на мертвім Лідо, Де море котить хвильку блідо На чийсь гробочок трав'яний.

Отож, коли ми захоплюємося кимось на віру, ми збираємо в пам'яті і радо наводимо вирази куди гірші за ті, які покладаючись на власний смак, беззастережно відкинули б так письменник на тій підставі, що, мовляв, усе це достеменне, уживає в своєму творі такі «слівця» і виводить таких героїв, які в живій цілості є мертвим вантажем, які псують роман. Сен-Сімонові портрети, писані з нехіттю, чудові, а ті дотепи розумних людей, яких він знав і які йому здавалися блискучими, або зовсім нікудишні, або незрозумілі. Він би вважав за недостойне вигадувати те, що йому уявлялося таким тонким і колоритним в устах пані Корнюель