Читати книгу - "Сонети. Світовий сонет"

людина. Схопити ум не міг одразу почувань, Що в закамарки снів плелись, як та біднота. Він тільки прочинив свідомості ворота, Та не переступив її незриму грань. Допоки вгадував я сліз моїх причину, Шукав болінь і мук таємне джерело, Що десь пробилося й сльозило без упину, Збудилося ім'я, що мертве вже було! — Так поміж горами замрячену долину Освітлює з верха світ сонця, що зійшло. 3  Є речі, про які ми прагнемо забути, Тому ховаєм їх у непроглядну тьму, В закутану душі найдальшу і німу, Де тільки сплять вони, не відаючи скрути. Назад і в спомині не повернутись їм, Літами тягнеться їх неживе тривання. Вони не чують, як нове умеблювання Трудний владар душі впроваджує в свій дім. Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці, Нагадує не раз, що в серця глибині Заховані мерці, як в'язні блідолиці, Але вони лежать не в збайдужілім сні, Не в стужі віковій, а в смертній летаргії, Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії. 4 Зринає на устах забуте вже ім'я — В тім слові подих твій гарячий і глибокий. Невже ти, як весна, збентежила мій спокій, Збудила скутого льодами ручая? Невже ти встала з дна душі моєї в слові, Щоб я згадав усе, не тільки наймено, Щоб знов перестраждав те, що було давно, — Історію надій і нашої любові? Ім'я, невже це ти в сяйливості новій Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі Полів, і лук, і гір, і лісової пущі? О ревна радосте, солодкий жалю мій, Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі, Щоб наново кохав, тужив, як соловій? 5 Дарма! Настане день весняного розмаю, Я вийду і вдихну повітряний бальзам, Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам, І польські польові дороги пригадаю. Як завжди, труд важкий скінчу до темноти, А за вечерею при мерехтінні неба Подумаю про те, що все було як треба, Пора до ясності й до усмішки прийти. Лиш те, що кожен день, до вечора від рана, Щось, ніби музика далека і незнана В безмежжі степовім, щось, мов нечутний жаль, Зі мною йтиме скрізь і житиме в натхненні, Коли писатиму рядки свої тружденні, Сплететься з ясністю — щось, начебто печаль. 6 Не означає це, що кожної години Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид; Ні, зрине в голові забутий краєвид, За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.