Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

– Якби я не був упевнений, що ти чоловік розумний, mі fili, – зауважив папа, – то розцінив би твої слова як безглузду балаканину. Ти насмілюєшся твердити, що ти, юнак, якому ледве сповнилося двадцять років, зайшов у конфлікт з покійним імператором і що тобі довелося стояти перед його троном, як оце ти зараз стоїш перед троном Моєї святості?

– Це справді було так, Pater Beatissimus, – відповів Петр, – за винятком хіба того, що його милість імператор, коли я стояв перед ним, цілком випадково сидів не на троні, а на звичайнісінькому кріслі.

– Як це сталося? – все ще недовірливо запитав папа.

– Усе почалося з того, – відповів Петр, – що мій батько, як я вже сказав, алхімік, винайшов так званий Філософський камінь, речовину, з допомогою якої можна звичайне олово обернути на матерію, котра ні вагою, ні твердістю, ні температурою плавлення, ні блиском, ні кольором, – одне слово, нічим не відрізняється від щирого золота.

Повеселілий папа ляснув пальцями.

– О, я теж хотів би мати таку речовину, – сказав він по-італійському. – Бо запам’ятай собі, mi fili: весь безлад і вся невлаштованість людських стосунків виникають через те, що правителям, котрі прагнуть здійснити свої мудрі й справедливі наміри, як, наприклад, мій намір підкорити бунтівну Венецію, як правило, для цього не вистачає грошей.

Петр ґречно вклонився й теж перейшов на італійську мову:

– Я добре пам’ятаю вислів маршала Трівульціо, що для ведення воєн необхідні три речі: по-перше, гроші, по-друге, гроші й, по-третє, знову ж таки гроші. Це знав і мій батько, і через те його думка була цілком протилежна переконаності Вашої святості. Він якраз вважав, що коли Філософський камінь потрапить до рук правителів, то він принесе людям не благословення, а нещастя й злидні. Покійний імператор палко жадав заволодіти цим Каменем, бо йому не вистачало грошей для приборкання бунтівного брата і бунтівних станів, так само, як вам, Pater Beatissimus, не вистачає їх для приборкання бунтівної Венеції.

– Твоє порівняння не зовсім вдале, mi fili. Мій намір приборкати Венецію справедливий, тоді як політика імператора була несправедлива, ба навіть злочинна.

Петр схилив голову.

– Прошу Вашу святість вибачити мені моє недоречне порівняння. Мені бракує належного світогляду й досвіду.

– Вибачаю, – кивнув папа. – Але кажи далі.

І Петр докладно й правдиво розповів про страшну батькову аудієнцію в імператорській астрологічній обсерваторії і про те, що з ним сталося після батькової смерті аж до моменту звільнення із српновського замку.

– Ваша святість, – додав він на закінчення, – згадала про моє втручання в політичне життя Страмби, тож я дозволю собі зазначити, що ще до цього мені судилося втрутитись у політичне життя трохи не в світовому масштабі. Бо мені видається незаперечним, що божевілля, через яке його милість імператор позбувся трону, було спричинене його відчаєм від усвідомлення того, що він не може заволодіти Філософським каменем, бо він був упевнений, і не без підстав, що цей Камінь десь заховано. Тим-то я без перебільшення можу сказати, що зміну на імператорському троні спричинили ми обидва, мій батько і я, точніше кажучи, я один, бо, якби не мій злощасний поєдинок, імператор нічого не довідався б про батьків винахід.

Папа розважався вже цілком відверто.

– Яка жахлива історія, – зауважив він, – її не можна слухати без хвилювання, бо для серця християнина нема нічого сумнішого, ніж звістка про нещастя, яке подіяло на когось із такою силою, що він не побачив для себе іншого виходу, крім укоротити собі віку і тим самим засудити себе на вічні муки. Одначе це сталося вже так давно, що, рад не рад, ми сприймаємо це як трагедію, котра розігралася на кону, і хоч вона й засмучує нас, висновки, які ти зробив із цього, mi fili, буцім саме через тебе відбулися зміни на імператорському троні, викликають у нас непереборне бажання реготати. – І папа заплющив свої примружені очка й, склавши руки на животі, хвилину щиро реготав. – Ну, твоя аудієнція в одного з найбільших представників мирської влади була доволі страшна. Але я сподіваюсь, я навіть переконаний, що аудієнція, яку ти дістав нині у намісника Божого на землі, винагородить тебе за всі тяжкі випробування, про які ти мені тут повідав.

– Зовсім ні, – заперечив Петр. – І цього разу, Pater Beatissimus, коли я дивлюсь у вічі Вашої святості, мене охоплюють страх і передчуття лиха.

Папа здивовано звів брови.

– А то чому? – запитав він. – Хіба тобі не сказали, що я кличу тебе до свого трону для того, аби висловити тобі своє схвалення і вдячність? І хіба я не дивлюся на тебе, юний навіженцю, з усміхом?

– Його милість імператор теж усміхався, коли ми разом з батьком стали перед ним, – сказав Петр. – Але по тому, коли він наштовхнувся на батьків опір, його усмішка згасла; і я знаю, що вона згасне й на лиці Вашої святості, як тільки я розважу свою душу й признаюсь, що завжди, з самої ранньої своєї юності, діяв наперекір інтересам і намірам Найвищого Апостольського престолу.

– Ну, ну, – сказав папа, похитуючи головою справа наліво і зліва направо. – А ми й не знали, ні я, ні мої святі попередники, що маємо в твоїй особі, вродливий юначе, непримиренного ворога, який супротивиться нашій волі.

– Я теж цього не знав, Pater Beatissimus, – сказав Петр, скрушно й провинно усміхаючись. – Коли я, дванадцятирічний хлопчак, за бажанням моєї матері вступив на службу до графа Одоріко Гамбаріні, який тоді осів у моєму рідному місті Празі, в ролі пажа і компаньйона його сина, я й не здогадувався, далебі, не здогадувався, що це людина,