Читати книгу - "Жінка в пісках"

живцем поховати себе в кам’яній в’язниці без вікон не думав. Ще вчора я вагався, та якби мені пощастило точно знайти центр ваги в нашому трикутнику, то не виключено, що, спритно зберігаючи рівновагу, я міг би користуватися маскою. Хоч якими б бурхливими були мої тимчасові емоції, будь-який план вимагає певного часу для доопрацювання.

Я швидко попоїв і мерщій вийшов з пансіону. Оскільки я мав знову виступати в ролі «самого себе», що повернувся з тижневого відрядження, то сьогодні після довгої перерви обличчя забинтував. Перед самим відходом глянув на його відображення у вікні і злякався. Який жах! Я по-новому по дивився на звільнення, яке дала мені маска. А що, коли негайно вернутися додому?.. Сама думка про це збуджувала уяву... На тебе це справить враження, адже ти, напевне, ще зберігаєш спогади про вчорашню ніч. Варто спробувати. Та от питання: чи зможу я сам витримати? На жаль, я не був певен. І я не забув про ту ніч. Могло статися, що ненароком усе розкрию і в ошалілому стані мучитиму тебе докорами. Та хоч скільки я страждав, поки що не хотів чіпати того трикутника. А нашу зустріч, коли я буду «самим собою», краще відкладу на пізніше, коли освоюся з отверезілим зовнішнім світом і трохи заспокоюся.

Та чи справді той світ отверезів?.. Інститутські ворота були ще зачинені. Я зайшов у бокові двері, і сторож, із зубною щіткою в руці, пораючись коло горщика з квітами, так злякався, що на мить йому відібрало мову. Помахом руки я дав знати, щоб не спішив мені назустріч, а лише попросив ключа. Звичний запах хімікатів був для мене, як розношені черевики. Та безлюдний інститут нагадував замок привидів, населений запахами й відлунням чиїхось кроків. Щоб відновити стосунки з дійсністю, я перевернув лицем табличку зі своїм прізвищем на дверях і негайно перевдягнувся у білий халат. На дошці були виписані попередні наслідки досліду, проведеного асистентом групи С. «Значне досягнення»,— тільки подумав я, та відразу втратив до нього цікавість. Той чоловік, що в стінах цього будинку розпалював дух суперництва і заздрощів, жадав слави і, потай замовляючи зарубіжні наукові публікації, намагався перегнати інших, сушив собі голову над кадровими питаннями і впадав в істерику, коли виявляв помилки в експериментах або розрахунках, але разом з тим він наполегливо трудився, вбачаючи в цьому сенс життя,— той чоловік не був мною, а кимось іншим, схожим на мене. Мені навіть здалося, що колишнього мене можна віднести до тієї самої категорії понять, що й запахи або чиїсь кроки в замку привидів... І це мене бентежило. Зовсім незвичний порядок. Техніка має свої власні закони, які не зміняться, навіть якби з обличчям щось сталося. Чи, може, хімія і фізика втратять сенс, якщо не буде порядку в стосунках між людьми — так само, як між водяними блохами, медузами, паразитами, свиньми, шимпанзе, польовими мишами? Звичайно, ні! Людські стосунки — це лише придаток до людської праці. Інакше нічого іншого не залишилося б, як відмовитись від половинчастого маскараду й накласти на себе руки...

Ні, це в мене так уява розгулялася... нікого нема, а тому запахи й людські кроки особливо привертають увагу... Шрами, які нікому не завдають клопоту, звісно, не можуть впливати і на мою роботу... Хай там що кажуть, але ця робота — моя робота... незалежно від того, чи стану я прозорим, чи стану безносим, чи стане моє обличчя схожим на морду бегемота... Поки я можу працювати з апаратурою, можу думати, стрілка мого компаса завжди буде спрямована на цю роботу.

Раптом я згадав про тебе. Кажуть, ніби жінка спрямовує стрілку свого компаса на кохання. Я не знаю, чи справедлива така думка, та, здається, жінка справді може стати щасливою самим коханням. Ну, а ти зараз щаслива?.. Зненацька мені захотілося покликати тебе своїм голосом і почути у відповідь твій. Я підняв трубку, набрав номер, але після другого гудка поклав її. Душа не була готова. Я все ще боявся.

А в цей час почали приходити на роботу співробітники, і кожен вітав мене співчутливо, але з деяким страхом — одне слово, до будинку й до мене врешті повернувся людський дух. Дарма я так переживав. Нічого особливо доброго не сталося, поганого — теж. Я вирішив, що в інституті дорогою до людей буде праця, а труднощі в стосунках поза ним усуну з допомогою маски, тож коли звикну до такого подвійного життя, перетворюсь у справжню людину. Ні, маска не просто змінює обличчя, а дає йому нечуване право долати будь-яку огорожу навколо забороненої зони, заходити в будь-які двері, ось тому я житиму не одним життям, а водночас кількома. Та передусім треба звикнути. Це все одно, що навчитись вдягатися відповідно до часу й обставин. Адже так само одна канавка на грампластинці може відтворювати водночас безліч звуків...

Пополудні стався незначний випадок. У кутку лабораторії зібралося кілька чоловік, та коли я ненароком підійшов до них, молодий асистент спробував квапливо щось заховати. Я спитав, про що йдеться, і довідався, що то було звернення у справі репатріації корейців. Хоча я не зробив асистентові ніякого зауваження, він почав просити вибачення, а інші збентежено поглядали на цю сцену.

...Невже людина без обличчя не має права поставити свій підпис на користь нещасних корейців? Звичайно, в асистента не було злого наміру — скоріше він підсвідомо відчув, що звернення може мене схвилювати, і з жалю вирішив триматися від мене на достатній відстані. Якби в людей ніколи не було обличчя, то сумніваюсь, чи виникли б проблеми, пов’язані з расовими відмінностями, бо не мало б значення, хто ти: японець, кореєць, росіянин, італієць чи полінезієць. Однак чого ж тоді цей юнак, такий великодушний до корейців, що мають інше обличчя, дискримінує мене, людину без обличчя? Чи не можна припустити, що в процесі еволюції людина відійшла від мавпи не завдяки рукам і знаряддю, як звичайно стверджують, а завдяки тому, що навчилася відрізняти своє обличчя від мавп’ячого?

Все-таки я попросив, щоб і мені дали підписатися під зверненням. Всі полегшено зітхнули. Та неприємний осад на серці залишився... Кому я що винен, коли мусив робити те, до чого