Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Нарешті знайшли.  Густий клубок їх  з  несусвітним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щілину, пробиту   в  лавах   русичів,  і  покотився  по   галявині  нагору,  а там,  прогримкотівши  мимо  Любави  і  Жданка,  помчав у поле.

Погоні за ними не  було.

Бій  після цього швидко затих. Окремі половці і невеличкі розрізнені загони їх складали зброю і здавалися в полон. Русичі почали зносити своїх  поранених та  вбитих, ловили коней, що  позалишалися без  господарів, підбирали зброю. Поволі ущухав  галас, угамовувалися розбурхані пристрасті, над  просторою, залитою кров’ю і всіяною трупами галявиною  знову залягла тепла сонячна тиша.

Тоді  Любава злізла з дуба,  узяла  на руки  Жданка і з криком  побігла вниз.

— Дорогі наші!  Рідні!

5

Хан  Кза зустрів сина Чугая в  степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо, низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів — і зрозумів усе. Його серце враз  обірвалося і зупинилося.

І крикнув хан  на  все  поле:

— Що-о? Що-о?

Йому  ніхто  не   відповів. І  ця   тиша,  грізна,  сувора тиша, що  зависла над  військом,  підтвердила його   страшний здогад.

— Ні!  Ні!  Не  може  цього бути!  — Він  виставив поперед себе  руки, мовби захищався від удару.  — Ні! Ні! Ні-і-і!

Зі  страхом і відчаєм дивився на  покритих чорними попонами білих  коней, що  везли між  собою похідні носилки, і відчув, як  провалюється під  його  ногами земля.

А білі  коні повільно наближалися. Їх вели, тримаючи за вуздечки, старі  прославлені батири Байток і Суюм, з якими Кза  зростав, дружив і не  один раз  ходив  у бойові походи. Тепер голови їхні  похилені, на  рідких сивих вусах  блищать сльози.

І все ж до останньої хвилини хан сподівався на щось. На що  — на  чудо?

Чуда   не  сталося. Коні наблизилися, і  в  носилках він побачив свого  найменшого, найдорожчого сина Чугая, який лежав горілиць і мертвими розплющеними очима втупився у синє небо, ніби  питав: «Що  ж це,  батьку? Чому  небо  таке чорне, чуже,  непривітне?»

Кза з  криком кинувся до  носилок,  припав щокою до синової щоки, гладив тремтячою рукою його  чорного чуба, заглядав у тьмяні очі,  ридав над  ним, як  мала  дитина.

Всі   стояли  мовчки,  бо   нічим  було   втішити  старого хана.

А Кза  приказував:

— Чугайчику, Чугайчику, що ж із тобою сталося! О, вайпай!  Ясний соколе степовий, чому  ж так  рано склав ти свої крила! А я  ж  сподівався колихати онуків, а  тепер колишу тебе  на  смертнім одрі!  Що я  скажу твоїй старій матері, і твоїм сестрам, і братам, і родові всьому! Чому  ж відступився  від  тебе  Тенгріхан і  не  захистив від  чужинської руки? Чугайчику, Чугайчику! О,  вай-пай! Горе  мені!

Він   бив   себе   в  груди,  дряпав  нігтями  обличчя  —  аж кров  виступила  на   ньому,  простягав  до   неба   руки,  мов благав повернути йому   сина, якого так  несподівано втратив,   і  знову нахилявся над  мертвим і  тихо, по-старечому плакав.

— Як  це  трапилося? — спитав нарешті. — Як  же  ви  не вберегли мені  сина, батирі?

Байток і Суюм  ще нижче опустили голови. Потім Байток тихо, крізь сльози промовив:

— Ми  всі були  побіля нього, хане... Жоден спис і жодна шабля не могла  його  дістати... Та дістала клята стріла  — влучила  ханові прямо в шию... Що  ми  могли подіяти? Як  порятувати?

Байток відкрив шовкову хустину, що  покривала покійного, і  Кза   побачив на  шиї, нижче того  місця, де  нижня щелепа круто  повертає вгору, невеличку рану.  Якраз там,  де міститься жила життя і смерті. Стріла влучила прямо в неї, і смерть наступила раптово, невідворотно, — разом з кров’ю, що  цівкою бризнула з-під гострого вістря, вилетіла з юнацького тіла  і його  молода душа...

Кза довго і  безтямно дивився на  ту  невеличку  круглу ранку, ніби  ждав, що  станеться чудо  і рану  затягне живою плоттю. Та  і на  цей  раз,  як  і з Костуком, чуда  не  сталося: син не  відгукнувся жодним словом, жодним порухом на гарячі батькові мольби.

— Хане, що  будемо робити? Тут поховаємо чи повеземо додому? — порушив мовчанку Суют.

Кза  підвів голову, тихо  відповів:

— Додому... Звичайно,  додому... Я  хочу  поховати його на  нашій землі, за  звичаєм предків наших. Ми  насиплемо над  ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб  довічно плакала над  своїм сином... Там  же поховаємо і хана  Костука...

— Далеко ж...  А дні  такі  жаркі!  Як  довеземо?

— Пошукайте  меду!..   У  лісі   видеріть,  у  бджіл,  або   у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра  в уруських коморах, то, може, у кого  і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...

Мед  знайшовся.

Обох   покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили  тельбухи, а  натомість напхали полину, чебрецю та  звіробою і  залили розтопленим на  сонці медом. Потім змастивши густо  ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За  весь  цей  час  Кза  не  проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла  ханів  поклали на сідла  і прив’язали вірьовками  попід кінськими черевами, раптом підняв угору  руки  і завив на  весь  степ, як  вовк, так  страшно і болісно, що  всім стало моторошно:

— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а  тепера гайда  додому!  І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я  влаштую вам  такий похорон, якого не  знав  і не  видів  Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч  голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та  його   братії!  І вимощу я вам  з тих голів  кривавий надгробок, щоб  довіку ви  відчували, що  ваша  смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він  скочив у сідло  і вдарив острогами коня.

6

Високі береги Дніпра від  Трипілля до  Києва у  грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року  були густо  всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі  переправи і були готові грудьми зустріти Кончака  на  дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й  не  міг  знехтувати великою небезпекою,  що  нависла над Руссю. Він  став  зі  своїми дружинами та  ковуями по  Десні та Остру  — на той  випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про  це від своїх  вивідачів і не  маючи підтримки від  хана  Кзи, не  ризикнув напасти на  них  і обмежився