Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

цуцика, що виконував один особливий номер. Останній його цуцик здох, скрутивши в’язи, і тепер Біллі наламував нового. Він хапав цуцика за задні лапи й підкидав у повітря; а цуцик мусив, перевернувшись і падаючи вниз головою, стати передніми лапами Біллі на долоню й постояти так, задніми лапами вгору. Біллі раз за разом нахилявся, хапав цуцика за задні лапи й підкидав. А цуцик, замлілий зі страху, марно силкувався виконати номер. Та йому ніяк не щастило втримати рівновагу. Кілька разів він падав шкереберть і трохи не гепався на поміст, а раз таки й гепнувся боком, так сильно, що йому й памороки відбило. А хазяїн скористався з того як із передишки, щоб утерти рясний піт з обличчя, став підштовхувати цуцика носаком, поки той насилу зіп’явся на лапки.

— Нема такого собаки, щоб навчився цього задля шматочка м’яса, — провадив Колінза. — І нема такого собаки, щоб навчився ходити на передніх лапах, поки йому палицею не підіб’єш угору задніх лап разів із тисячу. А цей номер завше має успіх, надто в жінок — самі розумієте, вийняти з кишені отаке малятко, і таке воно кмітливе, таке спритне й так любить свого хазяїна, так йому вірить, що дозволяє он як себе підкидати. Дідька лисого вірить! Просто на нього зуміли страху божого нагнати, ось що.

Правда, можна вряди-годи вийняти з кишені ласенький шматочок і дати тварині — публіка таке любить. Та це тільки ефектний жест. Глядачам подобається думати, ніби тварини радо виконують свої номери, і ніби з ними панькаються, як із рідними дітьми, і ніби вони люблять свого хазяїна до смерті. Але якби глядачі, не доведи боже, побачили те, що робиться за лаштунками, тоді враз би всі дресирувальницькі номери зійшли б зі сцени, і нам би довелося шукати іншого хліба або з торбами йти.

А проте й на самій арені, перед очима в глядачів, діється хто-зна-скільки жорстокості. Краще за всіх уміла дурити публіку Лотті. Вона виступала з дресированими котами й просто заціловувала їх на арені, надто як у номері щось не виходило. Бере на руки й цілує в писок. Тоді спускає додолу, і номер уже виходить, як по маслу, а дурна публіка аплодує, аж нетямиться, що ось, мовляв, яка ласкава та гуманна дресирувальниця. Думаєте, вона справді цілувала того кота? Овва! Вона його кусала за писок.

Від Лотті цього навчилась Еліна Павало й стала робити так зі своїми болонками. А скільки собак працює на арені в парфорсному нашийнику? Спритний чоловік може й ущипнути собаку за ніс так, що ніхто не помітить. Але найбільш помагає страх. Здебільшого собаки працюють чисто, бо знають, що їх чекає після номера, коли схиблять.

Згадайте капітана Робертса з його датськими догами. Правда, вони не були зовсім чистокровні. Він їх мав дванадцятеро — другої такої зграї звірюк я не бачив. Він двічі залишав їх тут у мене. Без доброго кийка до них не можна було ввійти. Вони мені одного мексиканця скалічили. Теж добрий звірюка був. Але вони його повалили й трохи не зжерли. Йому потім сорок швів наклали й напомпували пастерівською вакциною проти сказу. Та однаково лишився довіку кривий на праву ногу через тих собацюр. Далебі, других таких я не бачив. І капітан Робертс, тільки-но покажеться з ними на арені, вкидав публіку в захват. Ті доги аж тулилися до нього, так, начебто його любили. Думаєте, справді? Вони його люто ненавиділи. Не бачив сам, отут у Сі-дервайлді, як він заходить до них у клітку з кийком у руці й вибиває з усіх підряд потерть, як зі старих сінників. Яка вже там любов! Він просто вживав давнього способу з ганусом. Намочував шматочки м’яса в ганусовій олії й клав у кишені. Правда, це годиться тільки зі зграєю великих собацюр. Тут весь ефект у їхній величині. Зі звичайними собаками це виглядало б просто по-дурному. Та й, крім того, властиві свої номери вони виконували не задля ганусової олії. Робертс примушував їх кийком. Він сам був лютіший за собаку.

Він було часто казав, що мистецтво дресирувати тварин — це мистецтво наганяти їм страху. Один його помічник потім розповів мені про нього гидкувату історію. Якось вони в Лос-Андже-лесі мали вільний місяць, і Робертсові вбгалось у голову навчити собаку балансувати срібним доларом на шийці пляшки з-під шампанського. Подумайте й спробуйте собі уявити, чи можна домогтись цього ласкою. Той помічник казав, що Робертс перевів стільки палиць, скільки й собак, а собак він затовк шість. Він купував їх на муніципальній шкуродерні по два з половиною долари, і, тільки-но один здохне, у нього був напоготові другий. Аж від сьомого він домігся свого. Хоч вірте, хоч ні, той пес таки балансував доларом на шийці пляшки. Але на арені виступав тільки тиждень — здох від того биття. Нагноєння в легенях зробилося.

Ще як я був хлопчаком, виступав у нас один англієць. У нього були поні, мавпи й собаки. То він кусав мавп за вуха, і на арені йому досить було нахилитись до котрої, як вона кидала норо-витись і робила, що треба. Найкращий був у нього один великий шимпанзе. Він міг зробити вряд чотири кульбіти на спині в коня, що мчав чвалом; і цього шимпанзе англієць двічі на тиждень як слід лупцював. Та часом бувало, що після такого прочухана шимпанзе не годен був виконати номер. Тоді хазяїн принату-рився по-іншому. Став лупцювати потроху, але перед самим номером — давав тільки скуштувати палиці. І все було гаразд — хоч можливо, що якась інша мавпа заноровилась би й не схотіла робити нічого.

Того самого дня Колінз продав цінну пораду одному дресирувальникові левів. Той саме не мав ангажементу, і його три леви жили в Сідервайлді. Номер їхній із погляду публіки був цікавий і навіть страшний: вони стрибали й рикали, наче ладні роздерти тендітну дівчину, що тримала їх у покорі нібито самою незламною відвагою та ще невеличким вершницьким батіжком у руці.

— Лихо в тому, що вони вже звикли, — нарікав господар левів. — Айседора більше не може їх розштурхати. Вони не хочуть бирсуватися перед публікою.

— Я їх знаю, — кивнув головою Колінз. — Вони вже старі, та й дух їхній зломлено. Ось хоч би Сарк. Йому вже стільки бахкали сліпими набоями у вухо, що він давно глухий, як пень. А Селім утратив відвагу разом із зубами. Йому їх повибивав один португалець, що доглядав його в Барнема й Бейлі. Чули цю історію?

— Авжеж, —