Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм — і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум… «Військо йде», — пробурмотів сам до себе… Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.

І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву…

РОЗДІЛ XXX

пав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка — довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» панові Лонгінусу Підбип’яті — лише про князівну не згадав ні разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь-який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна — точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з’явився у хату, де він вирішив переночувати.

Видіння це плутало його думки — йому ввижалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову на Хоморі й спить у хаті, а прокинувшись, відведе хоругви до Тарнополя… Розгромлений під Старокостянтиновом Кривоніс утік до Хмельницького… Жендзян приїхав із Гущі й сидить біля нього… Скшетуський хоче заговорити, хоче звеліти пахолкові сідлати коней, але не може… І знову з’являється думка, що не на Хоморі він, що уже було взято Бар, — аж тут Скшетуського пронизує біль, і нещасна його голова знов занурюється у темряву. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Проте за хвилю з цієї темряви, із цього хаосу виринає нове видіння — Збараж… облога… Отже, він не на Хоморі? А Жендзян усе одно сидить біля нього, схиляється над ним. Крізь прорізані у віконницях сердечка до кімнати сійнувся пучок яскравого світла й виразно освітив обличчя пахолка, сповнене зажури і співчуття…

— Жендзяне! — раптом вигукує Скшетуський.

— О мій добродію! Нарешті-таки ви мене впізнали! — кричить пахолок і припадає до ніг господаря. — А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться…

Настало мовчання — чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.

— Де я? — спитав пан Скшетуський.

— У Топорові… Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов… Хвалити Бога! Хвалити Бога!

— А король де?

— Пішов із військом виручати князя-воєводу.

Знову настало мовчання. Сльози радості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:

— Пощастило-таки вашу милость живим побачити… Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно. Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями…

Жендзян сів у ногах ліжка…

— То це я зі Збаража вийшов? — запитав рицар.

— Авжеж, мій добродію… Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.

— Пан Підбип’ята переді мною спробував пройти, але загинув…

— О Господи! Пан Підбип’ята загинув? Такий щедрий і доброчесний пан… Хух, аж дихання сперло… Як же вони такого крем’язня подужали?

— Із луків його застрелили…

— А як там пан Володийовський і пан Заглоба?

— Нівроку були, коли я вирушав.

— Ну й хвалити Бога! Це найкращі вашої милості приятелі… Тільки мені ксьондз наказав мовчати…

Жендзян затну вся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі. Нарешті він озвався:

— Ваша милость!..

— Чого тобі?

— А що ж станеться із пана Підбип’яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини у нього немає?

Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:

— Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили… Ми стільки горя укупі сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити мені не велів… Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу — нас орда так притисла, що не було ніякої ради.

— Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.

— Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився…

— А де це вас орда так приперла?

— За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були… Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив…

На хвилю запала мовчанка.

— Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, — мовив Скшетуський, — бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував… Але марно…

— Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз… Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти — каже мені — пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.

Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни… Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:

— А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?

— Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала — сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться… Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися… От я й приїхав до Топорова, на день раніше від вашої милості. Пані сандомирська вже ось-ось має бути… Але що вдієш, як пан каштелян знову із королем поїхав!..

— Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?

— А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік — і прямісінько у Замостя.

— Щастя, що вони не загинули, — промовив Скшетуський. — Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?

— Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у