Читати книгу - "Метелик"

Те, що сталося, — справжня революція: вивести хворих на залите сонцем подвір’я і зблизька показати їх лікареві. У дисциплінарній в’язниці ніколи ще такого не було. Що ж сталося? Невже якомусь лікареві набридло нарешті миритися з цим горезвісним режимом? Того лікаря — згодом він стане моїм приятелем — звати Жермен Ггбер. Він загине в Індокитаї. Через багато років мені напише про це до Маракайбо у Венесуелі його дружина.

Кожні десять днів нас виводять на сонце. Мене щоразу лікують за тим самим рецептом: йодистий спирт, метиленова синька й два лимони. Мій стан не погіршується, але й не поліпшується. Двічі я просив мікстури Кошлеарії, і двічі лікар мені відмовив; я починаю нервувати, бо й далі не можу ходити більше шести годин на день, а мої литки ще й досі набряклі й потемнілі.

Одного разу я, чекаючи своєї черги, помічаю, що рахітичне на вигляд деревце, під яким можна бодай трохи сховатися від сонця, — лимонне, хоч і без плодів. Я зриваю листок і жую його, потім машинально відламую гілочку з кількома листками. Коли лікар підкликає мене, я прикладаю ту гілочку собі до заду й кажу:

— Лікарю, не знаю, чи це через ваші лимони, але погляньте, що в мене ззаду росте!

Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:

— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.

— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?

— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.

— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.

— Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.

— Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості — я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?

— Сирі.

— Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.

— Гаразд, капітане.

Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися — чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.

Клац, клац, клац — це о дев’ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.

— В’язні! — кричить хтось. — Починається губернаторська інспекція!

Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п’яти офіцерів колоніальних військ — певне, лікарів— високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в’язня» в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:

— Та це ж ходячий труп!

— Вони всі тут у жалюгідному стані, — відказує губернатор.

Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:

— Цей дістав найсуворіше покарання.

— Ваше прізвище? — питає губернатор.

— Шарр’єр.

— На який термін вас засуджено?

— На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.

— Скільки відсиділи?

— Півтора року.

— Поведінка?

— Добра, — відповідає комендант.

— Як його здоров’я?

— Задовільне, — озивається лікар.

— Що ви бажаєте сказати?

— Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.

— Чому саме?

— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.

— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.

— Дякую.

Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.

До басейну ми спускаємося від в’язниці о дев’ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..

Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в’язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.

Якось, повертаючись після купання до в’язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.

— Рятуйте! Моя донечка тоне! — волала якась жінка.

Голос долинав від причалу — звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.

— Акули! — кричить інший голос.

Потім — ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок — це вони кричать, мов несамовиті, — трьох наглядачів і кількох арабів.

— Стрибайте у воду! — кричить одна жінка. — Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!

— Акули! — горлає наглядач. І знову стріляє у воду.

На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.

Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко. Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.

— Годі, не стріляйте! — кричу я.

І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.

Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен — він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.

Принаймні я так думав. Однак через місяць лікар Жермен Гібер домагається, щоб мене звільнили за станом здоров’я із в'язниці — це своєрідна винагорода за мій вчинок.

Зошит восьмий

ЗНОВУ НА РУАЙЯЛІ

Буйволи

Отже, завдяки справжньому чуду я повертаюсь на Руайяль — відбувати свою довічну каторгу. Я покинув острів, коли мене засудили до восьмирічного ув'язнення, і, завдяки своїй спробі врятувати дівчинку, через рік і сім місяців повертаюся сюди знову.

Я зустрічаю тут своїх друзів: бухгалтера Дега, листоношу Галгані, Карбоньєрі, якого звільнили від звинувачення у спробі втекти зі мною, Гранде, столяра Буреє, свояків Наріка та Кеньє, мого спільника в першій втечі фельдшера Шаталя,