Читати книгу - "Виховання почуттів"

Вона змушувала його відмовлятися од запрошень у ті доми, куди не могла їхати з ним, тримала його при собі, боялася утратити його, і, незважаючи на їхню близькість, що з кожним днем міцнішала, раптом — через цілковиту дрібницю, різні погляди на якусь особу чи мистецький твір — між ними одкривалася безодня.

У неї була своя манера грати на роялі, стримана, сувора, її спіритуалізм (пані Дамбрез вірила в переселення душ на зорі) не заважав їй тримати свою касу в зразковому порядку. Вона звисока ставилася до своїх слуг; її не зворушували лахміття бідняків. Наївний егоїзм проривався в її звичних виразах: «Яке мені до того діло?», «Хороша б я була!», «З якої речі?» — і в тисячі вчинків, дрібних, нез'ясовних, огидних. Вона могла б підслуховувати, припавши до дверей; мабуть, брехала на сповіді. Схильна до владарювання, вона захотіла, щоб Фредерік щонеділі супроводив її до церкви. Він корився і носив молитовника.

Втрата спадщини викликала в ній велику переміну. Печать смутку, що його пояснювали смертю пана Дамбреза, надавала їй певної привабливості, й вона, як і раніше, приймала в себе чимало гостей. Відтоді як Фредерік зазнав невдачі на виборах, вона прагнула, щоб він посів місце при дипломатичній місії в Німеччині — тим-то найперше треба було пристосуватися до панівних поглядів.

Одним хотілося імперії, іншим — повернення Орлеанського дому, третім — графа Шамбора; але всі сходилися на необхідності децентралізації, і пропонувалося кілька способів, скажімо: поділити Париж на безліч великих вулиць і утворити з них села, уряд перевести у Версаль, навчальні заклади в Бурж, скасувати бібліотеки, справи довірити дивізійним генералам; і всі вихваляли село: мовляв, у неписьменної людини від природи більше розуму, ніж в інших! Ненависть росла, шаленіла — ненависть до вчителів початкових шкіл, до виноторговців, до курсів філософії, до лекцій з історії, до романів, до червоних жилетів, до довгих борід, до всякої незалежності, до будь-якого вияву індивідуальності, — адже необхідно було відновити «принцип влади», хоч би звідки вона походила, в ім'я чого б вона діяла, аби тільки це була Сила, Влада! Консерватори говорили тепер те саме, що й Сенекаль. Фредерік уже нічого не розумів, а в домі своєї колишньої коханки чув усе ті самі промови, що їх виголошували ті самі люди!

Салони кокоток (саме з цього часу вони почали відігравати роль) були нейтральним Грунтом, де зустрічалися реакціонери різних напрямків. Юссоне, який паплюжив сучасних знаменитостей (справа, корисна для відновлення Порядку), збудив у Розанетти бажання влаштувати в себе вечори, як то заведено в інших, — він писав би про них звіти; тож найперше він привів людину статечну — Фюмішона; тоді з'явилися Нонанкур, пан де Ґремонвіль, пан де Ларсійуа, колишній префект, та Сізі, що тепер став агрономом, нижньобретонцем і ревним, як ніколи, християнином.

Крім того, приходили й колишні Капітаншині полюбовники, як-от: барон де Комен, граф де Жюмійяк та кілька інших; безцеремонність їхнього поводження ображала Фредеріка.

Щоб показати тут себе господарем, він пишніше влаштовував побут. Найняли грума, перемінили помешкання, придбали нові меблі. Ці витрати були корисні тим, що тепер його шлюб видавався менш невідповідним його статкам. Зате вони страшенно швидко й танули; а Розанетта у всьому цьому нічогісінько не тямила!

Міщанка, вирвана зі свого середовища, вона обожнювала родинне життя, мирний домашній затишок. Однак була задоволена, що й у неї «прийомний день»; говорячи про таких же, як і сама, казала: «Оті жінки», — прагнула бути «світською дамою» і такою себе вважала. Вона просила Фредеріка більше не палити у вітальні, задля пристойності намагалася змусити його дотримуватися постів.

Коротко кажучи, вона зрадила свою роль, бо ставала статечніша, і навіть, лягаючи спати, щораз виказувала деяку меланхолію, — це справляло враження кипарисів під дверима шинку.

Він виявив причину: вона також мріяла про шлюб! Фредеріка це роз'ярило. До того ж він пам'ятав про її появу в пані Арну, та й лихий був на неї за те, що довго опиралася йому.

І все-таки він допитувався, хто були її полюбовники. Вона все заперечувала. У ньому розпалювалося щось на зразок ревнощів. Його дратували подарунки, які вона отримувала раніше й тепер, і що більше допікав йому характер цієї жінки, то більше до неї вабила його якась хтивість, груба, тваринна — миттєва втіха, яка відразу оберталася на огиду.

Її слова, її голос, її усмішка — все йому стало бридким, особливо її очі, отой жіночий погляд, завжди прозорий та безглуздий. Інколи він почував себе таким вимученим, що міг би незворушно дивитися, як вона вмирає. Але як знайти привід до сварки? Її покірливість доводила його до відчаю.

Знову з'явився Делор'є і пояснив свою поїздку до Ножана наміром купити там адвокатську контору. Фредерік був радий йому: все-таки свій! Він увів його в дім Розанетти.

Адвокат час од часу обідав у них і, коли траплялася невелика суперечка, завжди ставав на бік Розанетти, аж якось Фредерік сказав йому:

— Ну й живи з нею, якщо це тобі приємно! — так йому хотілося, щоб який-небудь випадок допоміг позбутися її.

В середині червня вона отримала повістку, в якій судовий пристав, метр Атаназ Готро, пропонував їй сплатити панні Клеманс Ватназ борг у сумі чотири тисячі франків; інакше він завтра накладе арешт на майно.

Із чотирьох колись позичених векселів і справді був оплачений тільки один; гроші, які з того часу траплялося їй мати, йшли на інші потреби.

Розанетта кинулася до Арну. Він жив тепер у Сен-Жерменському передмісті, але воротар не знав, на якій вулиці. Вона подалась іще до кількох друзів, нікого не застала й вернулася в розпачі. Вона нічого не хотіла казати Фредерікові й тремтіла від думки, що ця нова історія стане на заваді їхнього одруження.

Наступного ранку з'явився метр Атаназ Готро в супроводі двох помічників; один блідий, із хирявим лицем, на якому відбивалися муки заздрощів, другий — в комірчику, в штанях з натягнутими штрипками, вказівний палець перев'язаний шматиною чорної тафти; обидва — огидно брудні, вилоги сюртуків заяложені, рукави занадто куці.

Їхній патрон — чоловік, навпаки, досить красивий — почав вибачатися за своє прикре доручення і тим часом оглядав помешкання, «повнісіньке гарненьких речей, слово честі!». Він додав: «Окрім тих, на котрі не можна накласти арешту». На його знак обидва поняті зникли.

Тоді компліменти його подвоїлись. Хто б міг подумати, що така… прекрасна особа не має поважного друга! Продаж майна з молотка — справжнє лихо! З