Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Крок за кроком, ламаючи припорошену снігом тонку кригу, вона вибилася на тверде. Смок тим часом кинувся на берег, де ще з весняної повені лежав сухий хмиз та гілля, неначе тільки сірника дожидаючи. Коли Джой підійшла, багаття вже починало палахкотіти.

— Сідайте! — звелів Смок.

Дівчина слухняно сіла на сніг. Він скинув свого клумака з плечей та постелив їй під ноги коца.

А згори вже долинав гомін шукачів, що ступали їхніми слідами.

— Нехай Куций піде ставити паколи, — запропонувала Джой.

— Таки йди, Куций! — сказав Смок, беручись до задублих мокасинів Джой. — Одміряй тисячу футів та постав два осередні паколи, а наріжні поставимо потім.

Смок розтяв ножиком її мокасини, що так змерзлися, аж скрипіли й вищали під лезом. Сиваські шкарпетки та грубі вовняні панчохи геть обмерзли кригою — ноги дівчини, здавалося, були закуті в залізо.

— Ну, як ноги? — спитав він, роззуваючи далі.

— Зовсім заніміли. Я не можу ворухнути пальцями. Та все буде гаразд — вогонь урятує. Глядіть лишень самі не відморозьте рук! Вони, либонь, уже закоцюбли.

Смок надів рукавиці й цілу хвилину завзято вибивав руками по боках. Коли в пальцях його защеміло, він знову скинув рукавиці й заходився біля мокасинів Джой. Нарешті з'явилася одна, а далі й друга біла нога, виставлені на сімдесятиградусний мороз, що дорівнює сто двом градусам нижче від точки замерзання.

Без усякого милосердя Смок запекло розтирав їх снігом, аж поки Джой шарпнулася, заворушила пальцями і врадувано поскаржилася на болючий щем.

Він допоміг їй присунутися до багаття і вмостив її ноги на укривалі, ближче до живодайного вогню.

— Тепер самі вже глядіться, — сказав Смок.

Джой скинула рукавиці і взялася розтирати собі ноги, щоб вони зігрівалися поступово — либонь, їй таке не первина було. Смок же, не гаючи часу, кинувся рятувати власні руки. Сніжинки ані танули, ані навіть і не мокріли на задублих його руках, так наче вони були кришталиками піску. Лише поволі шкулкий щем крові ожив у перехололому тілі. Тоді він підкинув дров у багаття, розсупонив їй з плечей клуночок та дістав звідти змінку взуття.

Тим часом вернувся Куций і видерся до них на берег.

— Я одмірив добрих тисячу футів, — заявив він. — Ділянки двадцять сьома і двадцять восьма. Щоправда, була й притичина. Тільки-но я поставив верхній пакіл на двадцять сьомій, як здибав першого недотепу, з тих задніх. Він так хвацько приступив до мене, мовляв, я не маю права на двадцять восьму. Але я йому кажу…

— Ну, ну, — аж стрепенулася Джой. — І що ж ви йому кажете?

— Кажу, що як він не відступить на п'ятсот футів, то я зроблю морозиво з тістечком із його закоцюблого носа. Він і забрався собі, а я в центрі кожної з двох чесно відміряних уздовж струмка ділянок по п'ятсот футів забив по на-колу. А він запаколив по сусідству. Досі, либонь, струмок Індіянки вже пообтикано від верхів'я до самого гирла. Та наші займанки певні. Допіру поночі, але завтра рано ми поставимо й наріжні кілки.

III

На ранок погода змінилася. Було так тепло, що Смок та Куций, ще лежачи на своєму спільному ложі, визначили температуру не більше, як у двадцять градусів під нулем. Мороз пересівся. Коци поприпадали інеєм дюймів шість завтовшки.

— Доброго ранку! Як ваші ноги? — через пригасле багаття привітався Смок до Джой Гастел, яка сиділа у спальному хутрі й струшувала з постелі сніг.

Куций розпалив багаття, приніс із струмка криги, а Смок заходився куховарити. Поки вони поснідали, й зовсім розвидніло.

— Смоку, сходи повтикай наріжні паколи, — сказав Куций. — Оце я рубав криги на каву і загледів рінь на дні. І мені кортить натопити води та промити хоч миску на щастя.

Смок узяв сокиру й пішов до займанок. Почавши від осереднього пакола двадцять сьомої ділянки, він побрався поперек вузенького видолинку на кряж. Ступав він розмірено і майже машинально — все-бо йому не давали спокою згадки про минулий вечір. Він почувався так, ніби здобув владу не лише над звабливими обрисами й твердими м'язами тих ніг, що їх він розтирав учора, а й над усією цією жінкою. Це п'янке відчуття власності-пойняло його геть усього. Йому начеб лишилося тільки підійти до цієї Джой Гастел, узяти за руку і повести за собою.

Та раптом він зробив таке відкриття, що примусило його забути про владу над білими жіночими ніжками. Забити наріжного пакола не можна було, бо замість опинитись край долини, Смок вийшов на якийсь інший струмок. Примітивши собі всохлу вербу та високу ялину, він повернувся до струмка, де стояли осереди паколи, тоді обійшов річищем широкий колінкуватий заворот і переконався, що обидва потоки це, власне, той самий струмок. Двічі Смок перейшов видолинок упоперек — спершу від нижнього пакола двадцять сьомої ділянки, а потім від верхнього пакола двадцять восьмої і переконався, що верхній пакіл другої нижче за нижній папіл першої. Учора в сутінках Куций поставив обидва паколи на коліні струмка!

Смок повернувся до їхнього маленького табору. Куций саме закінчував промивати пісок.

— Поталанило! — бадьоро скрикнув він, простягаючи миску. — Глянь, скільки золота! Тут доларів на двісті. Струмок багатющий від верху до низу! Я вже ж на цьому знаюся, хоч я ще зроду не бачив такого скарбу.

Смок байдужно глипнув на те золото, налив собі в кухлик кави й сів. Джой одразу відчула щось і збентежено глянула на юнака. Куций, одначе, образився, що приятель не захоплюється його відкриттям.

— Чого ти як сич надувся? — запитав він. — Ми здобули ціле багатство, а ти й вусом не моргнеш.

Перш ніж відповісти, Смок відсьорбнув кави.

— Куций, а чому наші займанки скидаються на Панамський канал?

— Я щось не збагну.

— Ну так, що східний вхід до Панамського каналу західніше від його західного входу. Оце таке.

. — Не розумію твого жарту. Розтлумач мені.

— Та просто, ти зайняв обидві ділянки на великому коліні.

Куций поклав миску на сніг і випростався.

— Та ну?

— Верхній пакіл двадцять восьмої на десять футів нижче за нижній пакіл двадцять сьомої. Второпав?

— Ти хочеш сказати, що ми нічого не дістали?

— Навіть гірше: дістали на десять футів менше, ніж нічого.

Куций прожогом майнув до струмка. За п'ять хвилин він повернувся. На запитальний погляд Джой він лише мовчки кивнув. Тоді сів на звалене дерево збоку й утупив очі у сніг перед себе.

— Можемо й повертатися в Доусон, — промовив Смок, згортаючи коци.

— Мені дуже