Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

Досить цікавою була думка священнослужителів. Духовний цензор, протоієрей Тимофій Нікольський не мав сумніву: «Не може бути надруковано, тому що розуміння Церкви Руської і духовенства конфузні» (Неопубликованные страницы «Выбранных мест из переписки с друзьями» Н.В. Гоголя / Текст к изд. подгот. Ю. Балакшина, С. Шведова; вступ, ст. Ю. Балакшиной // Вопросы литературы. — 2005. — № 6. — С. 205).

Це при тому, що Гоголь був упевнений, що жодних перешкод з боку церкви не буде, про що він писав П. Плетньову: «Якщо дійде справа до духовної цензури, то цього не бійся… В словах моїх про Церкву говориться те саме, що Церква наша сама про себе говорить і з чим кожна із наших духовних осіб згідна до єдиного» (від 16 жовтня 1846 р.).

Архімандрит Феодор (О.М. Бухарєв), усупереч думкам про окремішність «Вибраних місць» у творчості письменника, був переконаний у закономірності його духовного поступу, єдності й цілісності зробленого, про що писав у одному з листів до нього: «…художньо-творча сила, думка чи любов, що вже лежить у вашому російському духові, спочатку ніби гралась по-дитячому, поки дозріла до юначого співчуття російській людині, потім усвідомлювала себе і давала собі звіт (у арабесках) — і нарешті після різних і багатьох прекрасних проб і приготувань взялась до дійсного свого діла: “мертвих душ”; і в цій справі від енергетичного зосередження в собі вона була розімкнута вашими останніми обставинами і розповсюдила свої пахощі у “листуванні”. Варто тільки без упередження трохи вдихнути в себе ці пахощі, як і дух всіх ваших творів буде відчутним і ясним» (див.: Три письма к Н.В. Гоголю, писанные в 1848 году. Из письма второго // Гоголь в русской критике: Антология. — М., 2008. — С. 151).

І. Брянчанінов, у властивій кліру манері, дав пораду «займатись стосовно релігії єдиним — читанням святих отців. Поза цим, від початку вузького і скорботного для розуму і серця, — всюди морок, всюди урвища і провалля» (див.: Брянчанинов И. О книге Н.В. Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями» // Pro et Contra: Личность и творчество Н.В. Гоголя в оценке русских писателей, критиков, философов, исследователей: Антология. — СПб., 2009. — Т. 1. — С. 203). У відповідь на це Гоголь зауважив у листі до О. Смирнової від 20 квітня 1847 р.: «Мені дорікають, що я заговорив про Бога, що я не маю права на це, будучи зараженим і самолюбством, і гордістю, донині нечуваною. Як мовчати, коли і каміння готове заволати про Бога? Ні, розумники не збентежать мене тим, що я недостоїн і не моє діло, і не маю права: всяк із нас до Єдиного має право…»

Нові покоління читачів по-своєму розумітимуть аргументи всіх учасників дискусій, але найважливіше, що книга живе і така її доля — бути гарячим подразником думки, бо за нею виразно відчутна присутність людини, яка щиро вболіває за воскресіння людської душі.

Уперше друкується повний переклад книги, окремі її розділи виходили у перекладі І. Сенченка.

Українські переклади і видання

У чому ж, нарешті, суть російської поезії і в чому її особливість // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 453‒496.

Читання російських поетів перед публікою // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 437‒438.

Чотири листи до різних осіб з приводу «Мертвих душ» // Гоголь М. Твори: В З т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 439‒452.

Мистецтво є примирення з життям

Лист має приписку, в якій Гоголь пише: «Якщо лист цей видасться не без достоїнства, то прибережи його. Його можна буде у другому виданні “Листування” поставити на початку книги замість “Заповіту”, який викинеться, а заголовок дати йому “Мистецтво є примирення з життям”». Лист є своєрідним маніфестом естетики пізнього Гоголя, він примикає своїм змістом і стилістикою до «Вибраних місць».

Українською перекладено вперше.

<Авторська сповідь>

В «Авторській сповіді» Гоголь мав на меті відреагувати на критику «Вибраних місць із листування з друзями», книгу, на яку, за його словами, «всі розсердились» (XIII, 326). Твір не був надрукований за життя письменника. Назву йому дав С. Шевирьов, який був редактором книги «Сочинения Н.В. Гоголя, найденные после его смерти» (М., 1855), де вперше і була надрукована «Авторська сповідь». С. Шевирьов використав визначення самого Гоголя в тексті твору («повість мого авторства») та у листі до П. Плетньова від 10 червня 1847 р., в якому Гоголь, торкаючись задуму, писав: «…я готую тепер невелику книжечку, в якій хочу, наскільки можливо ясніше, зобразити повість мого письменництва, тобто у вигляді відповіді на невідомо чому утверджену думку, що я погребував мистецтвом, сприйняв його низьким, непотрібним і таке інше. В ньому скажу, чим я вважаю мистецтво, що я хотів зробити з даним мені на долю мистецтвом, чи розвивав я, справді, самого себе із даних мені матеріалів, чи хитрив і хотів переломити свій напрям, — ясно, наскільки можливо, ясно, щоб і не літератор міг бачити, чи я винуватий в недіяльності, чи Той, Хто володіє всім і супроти Кого йти важко людині… книжечка може виходом своїм скерувати увагу на перечитування “Листування з друзями” у виправленому і поповненому виданні». Ще тривали гарячі дискусії з приводу останньої книги, а Гоголь засів за нову «книжечку», яка була розпочата в кінці травня 1847 р., а завершена через два місяці.

Саме в цьому творі Гоголь почасти реалізував ідею Прощального Слова, заявленого в «Заповіті» як «Прощальна повість» (див. «Вибрані місця»), але головним було — відстояти багатостраждальну книгу. З погляду Гоголя, причина провалу книги, її нищівної критики в тому, що автору не повірили, пряме слово письменника не мало тієї необхідної сили авторитетності й переконливості, яка мала б забезпечити довіру до виказаних суджень. Гоголь відчував, що йому бракувало особливої біографії поета-пророка, який має виняткове право на віще слово. «Авторська сповідь» і закликана витворити легенду чи міф письменницької долі Гоголя. Щодо «сюжету» оповіді, то С. Гончаров справедливо зауважує: «Повість авторства розкриває духовну біографію як історію “внутрішнього будування”, як шлях до Христа» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 265). Це і дає право на пророцтво.

Гоголь своє життя ставить