Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

він його замовив. Це насправді була не випивка. Це був дозвіл присісти. В таких місцях завжди буває чимало волоцюг, навіть на Церері. Чоловіки і жінки, у яких закінчилася удача. Нема куди йти. Нема в кого просити про послугу. Нема зв’язку зі всесвітньою мережею людяності. Він завжди почував щось типу симпатії до своїх духовних родичів.

Тепер він був щирою частиною цього від’єднаного племені.

Щось яскраве сталося на шкірі величезного судна поколінь – можливо, зварювальники закріпляли заплутану мережу систем зв’язку. З-поза «Нову», наче за знайомим будинком, стирчала половина корпуса «Росінанта», довкруж якого з бджолиною заклопотаністю тривав ремонт. Він знав історію Мойсея, який бачив землю обітовану, але не міг до неї увійти. Міллер міркував, як би почувався старий пророк, якби його допустили на якийсь час – на день, на тиждень, на рік, а потім викинули геть у пустелю. Вже краще ніколи тую пустку і не полишати. Безпечніше.

Збоку, зі спеціально облаштованого куточку його уяви, за детективом спостерігала Жулі Мао.

– Я сподівався тебе врятувати, – промовляв він подумки, – я сподівався тебе відшукати. Знайти правду.

– А хіба не знайшов?

Він їй посміхнувся, і вона посміхнулась у відповідь – широко, на весь світ, і втомлено, як він сам. Тому що, звісно, він все звершив. Він знайшов її, він знайшов того, хто її вбив, і Голден був правий – він помстився. Все, що він собі поставив на меті, – він звершив. Але його це не врятувало.

– Можу я для вас щось зробити?

Пів секунди Міллеру здавалося, що це сказала Жулі. Дівчина, що обслуговувала його столик, вже було відкрила рота, аби звернутися ще раз, але він встиг хитнути головою. Що вона могла? А якщо щось і могла, то він не може собі цього дозволити.

– Ти ж знав, що це не могло тягнутися довіку, – сказала Жулі. – Голден. Його команда. Ти ж знав, що насправді не належиш до них. Ти мій.

Раптова доза адреналіну увірвалася в його втомлене серце. Він огледівся, аби побачити її, але Жулі зникла. У спровокованій ним самим енергійній реакції не було місця для галюцинацій. Але чекай. Ти мій.

Він розмірковував про те, як багато відомих йому людей обрало цей шлях. Звичай копів ковтати власні кулі вів свою історію задовго до того, як людство підняло саме себе з гравітаційного колодязя.       І ось він – без дому, без друзів, з такою кількості крові на руках за останній місяць, яку не мав за всю кар’єру до того. Коновал з їхнього відділку на Церері на давнішній презентації називав це схильністю до самогубства. Те, на що варт звернути увагу. Як лобкові воші або високий холестерин. Не страшно, якщо завчасно потурбуватися.

Тож він турбувався. Недовго. І ось до чого це призвело.

Він підвівся, коливався три удари серця, а потім одним ковтком влив в себе бурбон. Це називали «рідка відвага», і воно діяло. Потягнувся до терміналу, створив запит на з’єднання і спробував зібрати себе до купи. Він був розбитий. Але якщо хочеш жити – то маєш знайти роботу.

***

– Сабез19 ніхт20, Пампа, – відповів Діоґо. Парубок був одягнутий у сітчасту майку і штани того модного крою, молодіжного і потворного, що в минулому житті Міллер окреслив би хлопця як замолодого для того, аби щось знати. Тепер детектив чекав. Якби з Діоґо вдалося щось витиснути, то це могло дати шанс отримати власну нору. Тиша затягнулася. Міллер змусив себе мовчати, аби не почати умовляти зі страху.

– Ну, – обережно сказав парубок. – Ну. Тут один тіпок може. Тільки рука і око.

– Робота охоронцем мені підходить, – відповів Міллер, – будь-що, аби гроші.

– Іль конверса а до. Слухати, що скаже.

– Я буду вдячний за все, що ти зробиш, – потім вказав на ліжко, – ти не проти, якщо я…

– Мі кама ес су кама. Моє ліжко – твоє ліжко.

Міллер ліг.

Діоґо зайшов у тісний душ, і звук води по тілу заглушив шум повітряного рециклера. Навіть на борту корабля Міллер ні з ким не жив у таких фізичних умовах. Навіть коли був одружений. Але чекай, до того аби називати Діоґо другом, він ще не дійшов.

З можливостями на Тихо було негусто, та й рекомендацій він небагато мав. Ті, з ким він був знайомий, не замовлять за нього і пів слова. Але певно, можливість знайдеться. Все, що йому потрібно, – то це можливість змінити себе, почати знову і стати кимось інакшим, аніж він є зараз.

Звісно, якщо Земля чи Марс – хтось із них, хто переможе у війні, не зітре з неба АЗП і лояльні до неї станції. І якщо протомолекула не витіче з Ероса і не влаштує бійню на планеті. Або на станції. Або в ньому. По тілу пробіг холодок, коли він згадав, що зразок цієї штуки лишився на «Росі». Якщо з ним щось станеться, то Голден, Наомі, Алекс і Амос приєднаються до Жулі значно раніше за нього самого.

Він сказав собі, що це більше не його проблема. Та він сподівається, що з ними все буде в порядку. Він бажає їм добра, що б не сталося з ним самим.

– Ой, Пампа, – звернувся до нього Діоґо, коли двері в коридор від’їхали в бік, – ти чув, що Ерос заговорив?

Міллер звівся на одному лікті.

– Сі, – вів далі парубок, – що б там за лайно не було, воно почало транслювати. Там навіть слова можна розібрати. В мене є запис. Хочеш послухати?

Ні, подумав Міллер, ні. Я бачив тії коридори. Все, що сталося з тими людьми, ледь обминуло мене. Я не хочу мати нічого спільного з тим жахіттям.

А вголос сказав:

– Звісно.

Діоґо ухопив свій термінал і щось там поклацав. Міллерів апарат тренькнув, отримавши нове завантаження.

– Чіка пердіда21 з містка міксанула його з бхангрою, – пояснив Діоґо, ворухнувши стегнами, показав пару рухів з танцями, – жесть, да?

Діоґо разом з іншими іррегулярами взяли на абордаж високоцінну дослідницьку станцію, заламали руки наймогутнішій і найзлішій корпорації з усіх могутніх і злих. А тепер вони музики наробили з лементу помираючих. З мерців. Вони під неї танцюють у своїх дешевих клубах. Як воно, думав детектив, бути молодим і безсердечним?

Та ні. Він несправедливий. Діоґо непоганий хлопець. Просто наївний.