Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ельза й пальцем не кивнула, щоб якось залагодити ситуацію, хіба що залюбки її ускладнювала. Мені не подобалася її манірність перед Ріно на очах у Імми, я терпіти не могла, коли вона вдавала досвідчену неупереджену жінку у свої п’ятнадцять років. Особливо мене дратувало те, в якому стані вона тримала спальню, яку раніше ділила з Деде, а тепер займала з Ріно. Уставала сонна з ліжка, щоб іти до школи, на ходу снідала і йшла собі. Згодом виходив Ріно, їв повільно, не менше години, потім ще на пів години зачинявся у ванній, одягався, тинявся по квартирі, нарешті виходив з дому і йшов зустрічати Ельзу зі школи. Повернувшись, вони весело обідали разом, після чого знову зачинялися в спальні.
Та спальня була як місце злочину: Ельза забороняла торкатися будь-чого. Але ніхто з них не думав розчинити вікна, трохи прибрати. Доводилося робити це мені перед приходом Пінуччі, бо зовсім не хотілося, щоб вона відчула там запах плотських утіх чи знайшла сліди від них.
Пінуччі наша ситуація не подобалася. Коли йшлося про одяг, взуття, макіяж, зачіски, вона захоплювалася моїми сучасними поглядами, але в цій справі ясно дала зрозуміти, що не схвалює моє занадто нетрадиційне рішення. Напевно, такої ж думки була більшість жителів району. Мене дуже збентежив один випадок. Якось уранці я намагалася працювати, коли підійшла Пінучча й підсунула мені під носа газету. На ній лежав використаний презерватив, зав’язаний на вузол, щоб не витекла сперма. «Я знайшла це біля ліжка!» – промовила вона з відразою. Я вдала, ніби нічого не сталося. «Немає потреби мені це показувати, – відповіла я, продовжуючи набирати текст на комп’ютері, – у нас є відерце для сміття».
Насправді я не знала, як поводитися. Спершу гадала, що з часом усе владнається. А насправді все тільки ускладнилося. Я щодня сварилася з Ельзою, хоч і намагалася стримуватися: рана від втрати Деде ще була свіжою, і я не хотіла втратити й другу дочку. Потім я почала частіше навідуватися до Ліли й просити її: «Поговори з Ріно! Він хороший хлопчина, тільки поясни йому, щоб хоч трішки слідкував за собою». Але вона, здавалося, тільки того й чекала, щоб влаштувати сварку.
– Відправ його до мене, – розсердилася вона якось, – досить із мене цієї чортівні з проживанням у тебе! Зробімо інакше: місце в нас є, коли твоя дочка захоче його побачити, то прийде, постукає й спатиме тут.
Я образилася. Моя донька мала стукати у двері й питати, чи можна їй спати з її синком?! Буркнула:
– Ні, хай вже буде так, як є.
– Ну, коли так, то про що ми говоримо?!
Я не стрималася:
– Ліло, я лише попросила тебе поговорити з Ріно. Йому двадцять чотири роки, хай поводиться як дорослий! Я не хочу постійно сваритися з Ельзою, бо можу так розізлитися, що вижену її з дому.
– То виходить, що справа у твоїй доньці, а не в моєму синові.
У таких випадках напруга між нами швидко наростала, але не знаходила виходу. Вона іронізувала, а я поверталася додому в розпачі. Якось під час вечері почувся зі сходів її різкий крик: вона вимагала, щоб Ріно негайно прийшов до неї. Хлопець стривожився, Ельза запропонувала піти разом із ним. Але Ліла, побачивши її, заявила: «Це наші сімейні справи, повертайся додому!» Донька прийшла похмура, а знизу тим часом вибухнула люта сварка. Кричала Ліла, кричав Енцо, кричав Ріно. Я хвилювалася за Ельзу, а та заламувала руки, нервувалася й примовляла все: «Мамо, зроби що-небудь! Що там відбувається? Чому вони так із ним поводяться?»
Я нічого не відповіла, нічого не зробила. Сварка затихла, минав час, Ріно не повертався. Тоді Ельза вмовила мене сходити дізнатися, що сталося. Я пішла, двері мені відчинила не Ліла, а Енцо. Вигляд у нього був утомлений, замучений, він не запросив мене увійти. Промовив:
– Ліла сказала, що хлопець погано поводиться, а тому віднині житиме тут.
– Дозволь мені поговорити з нею.
Я проговорила з Лілою до пізньої ночі. Енцо мовчки зачинився в спальні. Мені відразу стало ясно: Ліла хотіла, щоб її умовляли. Втрутилася, забрала свого вайлуватого синка, принизила його. А тепер хотіла почути від мене: твій син для мене – як рідний, мене влаштовує, що він живе у мене, спить з Ельзою, я більше не прийду до тебе жалітися. Я довго противилася, врешті здалася, підкорилася, привела додому Ріно. Як тільки за мною й Ріно зачинилися двері, Ліла з Енцо продовжили сваритися.
34
Ріно був мені дуже вдячний.
– Я тобі всім зобов’язаний, тітонько Лену. Ти – найдобріша людина з усіх, кого я знаю, і я завжди тебе любитиму.
– Ріно, ніяка я не добра. Єдине, чим ти мені зобов’язаний: не забувай, що в нас одна ванна на всіх, і що тією ванною, окрім Ельзи, користуємося ще й ми з Іммою.
– Твоя правда, вибач, часом я такий неуважний. Такого більше не станеться.
Він постійно вибачався, постійно був неуважний. І робив це не навмисне – таку мав вдачу. Він тисячу разів обіцяв, що шукатиме роботу, заявляв, що хоче оплачувати частину витрат, що зробить усе можливе, щоб нічим мені не докучати, що дуже мене поважає. Але роботу так і не знайшов, а в побуті його поведінка аж ніяк не покращилася, якщо не погіршилася. Та я більше не зверталася по допомогу до Ліли, просто казала: «Усе гаразд».
Я розуміла, що напруга між нею та Енцо з кожним днем наростала, і не хотіла бути цапом-відбувайлом, на якого можна вилити гнів. Мене тривожило й те, що останнім часом характер їхніх сварок змінився. Раніше Ліла кричала, а Енцо більше відмовчувався. А тепер все відбувалося інакше. Вона кричала, я часто чула ім’я Тіни, її голос з-під нашої підлоги здавався виттям пораненого звіра. Потім несподівано вибухав Енцо. Кричав, і його крик доносився до мене бурхливим потоком розпачливих брудних слів на діалекті. Тоді Ліла раптом замовкала, і поки Енцо горланив, її не було чути. А як тільки він затихав, я чула, як гепали двері. Прислухалася до звуку Лілиних кроків на сходах, потім надворі. Згодом її кроки губилися в загальному гаморі дорожнього руху на трасі.
Ще кілька місяців тому Енцо кинувся б слідом за нею, а тепер – ні. Я думала, можливо, варто піти донизу, поговорити з ним, сказати: «Ти ж сам мені розповідав, як страждає Ліла і що треба ставитися до неї з розумінням». Але потім відкидала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.