Читати книгу - "Дім, в якому…"

удосталь наслухався Стрибунець, таких осоружних канікул у мешканців Дому ще не бувало. Взагалі-то якби не ці розмови, він би вважав, що непогано провів час. Але люди Дому були консервативними. Поза Домом вони визнавали тільки два місця відпочинку. Закинуту влітку лижну базу десь у горах і старий санаторій на узбережжі. Усе інше не йшло з ними ні в яке порівняння.

Ті два місця також називали Домом, ніби вони були його продовженням, його відростками, які простягнулися в безкраю далечінь. Обидва Доми Стрибунець знав так, ніби бував у них не раз; і він навіть вважав, що кращий той, котрий на березі моря. Найстаріший. Скрипучий, хрипучий, з проламаними ліжками, з шафами, які неможливо закрити, з облупленими від вогкості стелями та стінами, з мостинами, які де-не-де відставали. Дім, в якому на чотири спальні — одна душова, і щоби потрапити в туалет, потрібно відстояти чергу.

— У нас у спальні крапало зі стелі!

— А під Слоном завалився стілець, пам’ятаєте?

— А Спорт пробив дірку в стіні, коли постукав сусідам, щоб вони замовкли.

— А у ванній водилися стоноги!

— І стоноги, і водоплавні жуки!

Хлопчаки перекидалися фразами, як футбольним м’ячем, із захватом перераховуючи ґан­джі Того Дому, а Стрибунець слухав і помирав від заздрощів. Той Дім, молодший брат Дому Оцього. Може, навіть між ними існує таємний зв’язок. Може, вони обмінюються щурами, привидами або ще чим-небудь цікавим. З вікон Того Дому можна побачити море. А ночами море можна почути. Вихователі там негайно закохуються в засмаглих дівчат з пляжів і забувають про свої обов’язки, а коли йде дощ, дім протікає, й усі замикаються в ньому, наче в мушлі, проклинаючи погоду, та грають до ранку в карти — і старші, й молодші, і вихователі. Грають, слухаючи подзвін крапель у ночвах, розставлених усюди, де протікає дах.

— Ви поцупили їх у старших? — запитав Стрибунець про фотографії.

Сіамці закліпали:

— Ну то й що? У них таких фоток цілі вагони, а в нас жодної. Нехай будуть хоч ці.

— А я нічого і не кажу. Просто запитую. А де Смердючка?

— Його викликали до директора, — сказав Фокусник. — І як же відразу зробилося тихо, правда?

Смердючка в’їхав, виблискуючи значками від коміра по коліна.

— Чули? — звискнув він придушено. — У директора в кабінеті лежать чотирнадцять посилок! І купа листів! Але листи — це фігня. Головне — посилки! Усі — мої!

— Відповіді на ті листи? — здогадався Горбач.

— Ага, вони, — Смердючка закружляв по кімнаті, мигочучи спицями коліс. — Ні, ви коли-­небудь про таке чули? Вони мені їх не віддають. Кажуть: хто послав і навіщо? А яке їхнє діло? Це мені послали, це мої посилки! Значить, вони повинні мені їх вручити.

— І ти ось так спокійно поїхав? — не повірив Вовк.

— Ще чого! Я з ними поскандалив. Зараз відпочину й поїду скандалити далі. Тільки мені потрібний транспарант. Намалюєте?

Стрибунець засміявся.

— Нічого смішного! — обурився Смердючка. — Купа корисних речей гниє в директорському кабінеті! Це не смішно. Ану, давайте швидше... Малюйте й пишіть! — він підкотився до тумбочки та зашарудів папером. — У нас що, немає великого аркуша? Не розумію. Така необхідна в господарстві річ…

— Краще на простирадлі, — загорівся Фокусник. — Розріжемо його на дві половинки. І ще потрібні дві палиці для ручок.

— Одна, — відрізав Смердючка. — Однієї буде досить. Друга рука мені знадобиться. Щоби дудіти в дуду.

Вони лежали на підлозі перед розстеленими клаптями простирадла й у задумі гризли пензлики.

— Що-небудь на кшталт «Ірландію — ірландцям!» — напосідав Смердючка. — Або «Руки геть від…» — ну, чого-небудь.

— А може, «Посилки — господареві»? — запропонував Горбач.

— Теж можна, — знехотя погодився Смердючка. — Хоч це й банально.

Красуня гладив банки з фарбою. Слон малював на підлозі сонце. Вовк почав синім кольором виводити слово «посилки».

— Рівніше, рівніше, — хвилювався Смердючка. — І більші літери.

— Можна просто зламати замок, — сказав Сіамець Рекс. — І вночі все звідти винести. Тоді й писати нічого не потрібно.

— Ну ні! Красти те, що й так своє? Нехай самі видадуть! — Смердючка поправив простирадло. — Ще пошкодують, що так вчинили. Ще благатимуть: заберіть, заберіть їх чимшвидше!

— Чотирнадцять посилок, — шанобливо зітхнув Фокусник.

— А я про що! Є заради чого попрацювати.

Коли транспарант «Посилки — господареві!» був готовий, Фокусник зажадав для себе такий же. Вовк сказав, що два однакові плакати — це нецікаво, тож доки сохнули «Посилки», вони написали на іншій половині простирадла: «Ні — директорській сваволі!», а на аркуші ватману: «Руки геть від надбання учнів!». Потім до простирадл приклеїли ручки.

— Швидше, швидше! — квапив Фокусник.

— Можна нам теж піти? — запитав один із Сіамців.

— Підійдете пізніше, — строго сказав Смердючка. — Коли ми ослабнемо. Тоді ви трохи покричите «Геть!» і спробуєте погриміти чим-небудь. Поки ми будемо перепочивати.

Красуня раптом захвилювався та, заїкаючись, почав пояснювати:

— Чотири яблука. Чотири. Це багато!

— Красуня зробить сік, — переклав Вовк. — Сіамці віднесуть його вам. Для підтримки ваших сил. Сік із чотирьох яблук.

Красуня засяяв. Смердючка поплескав його по руці:

— Спасибі. Це буде великий вклад у нашу спільну справу. І я навіть дам тобі лимон, щоби вклад був більший.

Фокусник, Смердючка та Горбач узяли транспаранти й пішли. Сіамці почали шукати що-небудь гримливе. Красуня метушився довкола соковитискача. Слон приніс йому ще одне яблуко. Вовк ліг на підлогу й заплющив очі.

Стрибунець сів на своє ліжко. Йому дуже хотілося подивитися, що стане робити Смердючка, але він соромився. Це буде щось украй шумливе й ганебне, на що збіжиться подивитися весь Дім. Сіамці знайшли салатницю, капкан та ополоник і взялися, обходячи Вовка, збирати обрізки паперів і закривати банки з фарбою.

— Чотирнадцять посилок, — шепотіли вони один одному, облизуючись. Красуня благоговійно увімкнув соковитискач. Слон тримав банячок і дивився, як він наповнюється прозоро-жовтим соком.

Вони пішли. Слон ніс пляшку з соком. Красуня не ніс нічого. Сіамці несли те, чим збиралися гримотати. Красуня хвилювався. Він вписався в двері тільки з третьої спроби, коли Сіамці затиснули його боками й вивели, немов під конвоєм.

Вовк лежав на підлозі. Сліпий — на своєму ліжку.

«Сліпий і так усе чує», — подумав Стрибунець. Йому не потрібно нікуди йти. Він і тут, і там одночасно.

Стрибунець сповз із ліжка й сів на підлогу.

— Сивий виїжджає, — сказав він. — Назав­жди. Його більше не буде в Домі. Він чогось боїться. Чогось, що станеться влітку, перед тим, як старшим треба буде йти.

Вовк розплющив очі:

— Звідки ти знаєш? Ти що, розмовляв із ним?

Стрибунець кивнув.

— Він пам’ятає минулий випуск. Тих, котрі були до них. Він каже, що немає нічого страшнішого, ніж останній рік.

— Це так, — підвівся Вовк. — Тільки дивно, що він говорив про таке з тобою. Чи ти підслуховував?

— Ні. Він мені сам сказав. Тільки мені.

Вовк знову ліг.

— Усе дивнуватіше й дивнуватіше, — пробурмотів він.

Сліпий завовтузився на ліжку. Підвівся з якимось запорошеним пакетом у руках, підійшов до Стрибунця, впустив на нього пакет і повернувся на своє місце. Стрибунець здивовано почав роздивлятися дар Сліпого.

— Що це? — запитав він, потицявши в пакет протезом.

Вовк перевернувся, схопив подарунок і зазирнув усередину.

— По-моєму, це те, що ти хотів, — він витрусив на підлогу касети. Обідрані, частково без коробок, вони лежали купою,