Читати книгу - "Четверо в яхті"

Так розпочався перший вечір на Чортовому острові. Андрійко ще сидів під ліщиною. Він, правда, висушив сорочку і надів її знову, але холодний вітер пригнав незабаром якийсь противний дрібний, затяжний дощик.

Почало смеркатись, і Андрійко зрозумів, що йому доведеться ночувати на острові. Клацаючи зубами, він знову зняв одяг, сунув під кущ, накрив картою. Голий, посинівши від холоду, хлопець почав будувати собі якийсь захисток.

Голоду Андрійко не відчував, більше докучав холод. Бігаючи під невпинним дощем, він ламав гнучку ліщину і вільху, обрізуючи пальці, з корінням рвав очерет, а сам весь час думав про вогонь. Якби був вогонь, щоб погріти руки.

Андрійко страшенно змерз, доки збудував жалюгідний курінь з однією стіною, повернутою на захід, до дощу й вітру. Сів, нарешті, під дах. Вітер задував справа і зліва, забивав дощ. До того ж на Андрійка напав другий ворог: голод. Хлопець скоцюрбився і сидів, тремтячи від холоду й голоду, боячись лягти на мокре листя, яке він поклав замість матраца.

Повільно спускалася темрява. Вітер шматував дерева, кидався дощем.

Андрійко заплющив очі і непомітно задрімав. І приснилося хлопцеві, що він дома. Мати стояла в кухні, варила обід. Дрова були мокрі, шипіли, тріщали і диміли.

Диму ставало все більше. Це пожежа, хіба мати не бачить?

— Мамо! — кричить Андрійко і прокидається.

Де він? Андрійко пригадує: він на Чортовому острові. Сам. Чого він прокинувся? У сні було тепло, була мати, був навіть дим, їдкий, аж очі боліли.

Але дим був не тільки в сні. Андрійко явно відчував запах диму.

Скочив на ноги. В голові промайнуло: він так міцно спав, що не чув, як екскурсанти причалили до острова! Розпалили вогнище! Вони десь поблизу! Є дим, тепло, є люди!

Він гарячково роздивляється навколо. Де ж щогла, палатка, де вогнище? Немає нікого й нічого. І запах диму зник. Повітря чисте.

Він стоїть ще хвилину, дивлячись навкруги, принюхуючись. Дощу немає, тільки вітер гуде над деревами, швидко мчать низькі, розпатлані хмари і хвиля б'є в узбережжя Зотлілого Очерету.

А може, люди причалили в іншому місці, з північного боку острова? Андрійко вбігає на Гору Ілюзій.

Немає нічого. Темно. Хлопець стоїть і не насмілюється зійти вниз. Тепер неспокій сильніший, ніж надія.

Андрійко принюхується ще раз: ніякого диму! Він іде до свого куреня, сідає.

Але незабаром знову схоплюється на ноги. Дим! Хлопець здивовано оглядається. Звідки дим?

Може, десь горить ліс? Але ж він дивився з гори. Якби була пожежа, то на хмарках світився б якийсь відблиск.

Хлопця охопив страх. Великий страх перед таємницею цього диму. Тремтячи всім тілом, Андрійко прислухався. Потім підвівся, стиснувши зуби, вийшов з куреня і повільно рушив на запах диму.

Попереду щось забіліло. Та це ж стара осика, подряпана блискавкою!

Андрійко підбіг до дерева. Так і є: саме звідси, з цього дупла, вився струмочок диму.

Хлопець заглядає в дупло. Яким чудовим здається запах тліючого порохна!

Тепер усе зрозуміло! Блискавка вдарила в дерево і загубила іскорку в сухому порохні серцевини осики. Злива не змогла загасити іскорку в дуплі, а вітер, навпаки, роздув її… І коли Андрійко покопирсався в порохні палицею, він помітив малинові жаринки.

Їх небагато, зо дві жмені. Як перенести ці жаринки в курінь? Як їх оживити? Все навколо мокре…

Хлопець складає листя, зверху сипле сухе порохно, на нього паличкою кладе трохи жаринок. Решту залишає в дуплі, роздуває їх і присипає порохном.

А листя з рубіновим скарбом несе в курінь. Дмухає на жаринки, дмухає, протирає очі і знову дмухає! Потім знаходить кілька сухих листочків, кладе їх на жаринки.

І ось спалахує перший, несміливий вогник! Щоб підтримати його, Андрійко бігає навкруги, шукає дров. Він знаходить кілька сухих гілок, потім натрапляє на дуже трухлявий сосновий пень, вивертає його з землі.

Це справжній скарб: кілька шматків смолистого дерева. Тепер вогнище починає розгорятися.

Щасливий і втомлений, Андрійко сидить біля багаття, гріє руки, повертається до вогню то спиною, то грудьми, вбирає в себе тепло. Знову починається дощ, але він не дуже лякає хлопця, хоч дах куреня протікає, і важкі великі краплі раз у раз падають йому на шию.

Зігнувшись так, що коліна впираються в підборіддя, Андрійко сидить біля вогню. До нього непомітно підкрадається сон.

Андрійка розбудило сонце, яке, нарешті, прорвалося на сході крізь хмари.

Хлопець схопився, сповнений радості. Сонце! Біля ніг ще тліє вогонь, але він уже непотрібен. Нарешті випогодилося.

Тепер можна чекати визволення!

Пересилюючи страшенний біль у плечі, в стегні, в усьому тілі, Андрійко вибігає з куреня. Та не встигає він дійти навіть до Гори Ілюзій, як сонце знову ховається за хмари.

Андрійко стоїть на горі, роздивляється навкруги. Виявляється, його радість була передчасною. Погода не змінилася: небо, як і раніше, вкрите хмарами, вітер гуде в гілках дерев, неспокійні хвилі б'ють у берег. Дуже холодно.

На заході з'являється якась синя лавина, напевно, дощова.

Андрійко повертається в курінь, присідає біля вогнища. На щастя, воно не погасло, пеньок був міцний. Гріючи руки, хлопець втішає сам себе: сьогодні щось та з'явиться. Зараз ще рано, і тому човнів немає. Але вдень, не пізніше, як опівдні… Повинні ж там, у Гожиялках, спохватитися, розшукувати його! Добре було б розпалити велике вогнище, щоб побачили…

Андрійко знову ходить по острову, збирає все, що може горіти. Ще один пеньок. Цей міцно тримається. Хлопець знаходить товстий дрючок, підкладає його під коріння пенька, всім тілом натискує, і пеньок піддається, вилазить. Потім збирає сухі соснові гілки, очерет. Навіть папір, хоч і