read-books.club » Пригодницькі книги » Браслет із знаком лева 📚 - Українською

Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

112
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Браслет із знаком лева" автора Леся Холодюк. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 110 111 112 ... 147
Перейти на сторінку:
зворотним боком благенької фанери.

Як тільки Ероут прочинив двері, з-під ніг урізнобіч метнулася пара пацюків. І лише дзвіночок перелякано калатнув вглибині порожньої крамнички, — навіть не заходь, тут нікого немає. Китайці виявилися мудрішими, вони вміли постояти за своє. Усім кагалом забралися геть. І ніхто б не сказав, куди.

Того ж дня (по чотирьох роках колоніальної війни Голландії) Джо дізнався, що голландській королеві Юліані нічого не лишилося, як зробити благородний жест — офіційно передати правління колишньою Нідерландською Індією уряду Республіки Індонезія. Джо Ероут демобілізувався і подався додому.

… Сьогодні Ероут знову їде повз будиночки із хвацько загнутими догори кониками дахівок. На перших поверхах — крамнички. Китайці торгують, виставляючи у вітринах найкращий товар свого хуа-цяо — капіталу. Ніхто не забороняє відкрито торгувати ювелірними прикрасами, виробами із золота та дорогоцінних металів.

Крамнички живуть спокійним, розміреним життям. Сюди приходять лише ті, хто тямить у справжньому антикваріаті. А Ероут вірить, що доторкнувшись до жовтогарячого золота тоба-батаків, відродить силу, щоб відібрати від українки браслет із знаком лева.

Старий Ероут роздивлявся ювелірні вироби і догідливий китаєць аж кипів, рекламуючи товар перед респектабельним іноземцем.

— Ось, прошу поглянути, це рідкісні екземпляри, робота старих майстрів тоба-батаків. У них чимало марга вважалися першокласними ювелірами, їхні вироби по оздобленню не поступалися палембанзьким та мінангкабуським.

Усе це речитативом виспівував китаєць з огидною улесливою посмішкою.

— Батакські прикраси видно відразу, — гнув своє китаєць. — Вони мають яскраво-жовтий колір завдяки кип’ятінню у воді разом з цитриновим соком і порохом. О, це такий давній секрет батакських ювелірів!

Ероут прикипів до підлоги, не відірвати, не зрушити. Обмацував кожну річ, підносив її до очей, нюхав і зважував у руці.

Перед очима блимав кріс, побачений у скарбонці півстоліття тому, обсипане рубінами, бірюзою та перлами його яскраво-жовте руків’я, — золото тобабатаків. З легким стогоном перемелював, скільки отакого багатства заховано в сейфі «Бойд банку». Аж упрів, бо жадоба уже вигрібала звідти усе до останнього.

… там золото наше…

Його таки зсудомило, викрутило пальці і пригнуло чолом до вітрини. Переляканий китаєць запропонував вийти на повітря. Ероут ледве відірвався від спогадів, що миготіли блискітками яскраво-жовтого золота, осліплювали до нестями. Руки тряслись і Джо напевне знав чому — вони не хотіли відпускати скарби тоба-батаків.

Важко бехнувся на затінене сидіння і велорікша знайомими лише йому манівцями попер розлізле тіло Ероута на летовище.

Крутилися колеса, в голові теж йшла обертом дивна сентенція, невідомо коли почута і ким сказана. А, може, це він її вигадав? Якщо минулого не повернути, то його можна пережити заново. Саме це він зараз і переживав, бо все ще відчуває холодний дотик до золота батаків.

Так, він тут, щоб пережити заново минуле, але повернувся мудрішим на півстоліття, приїхав, щоб забрати золото тоба з собою. Оце ж бо й воно, що додає сил, допомагає розпростувати згорбатілі плечі, гріє і тішить найпотаємніші закапелки душі, обтягнуті павутиною втрати сина.

За навалою споминів, за какофонією минувшини і теперішнього дня навіть забув попоїсти. У животі вже скиглило противно і підступно. Так, як колись, лише одним поплескуванням зупинив велорікшу, бо повз них саме котив індонезієць коляску у формі човника. Яка ж там смакота готувалася! Чолов’яга постукав паличкою по пустотілому поліну бамбука і прокричав: «Сате!» І поки вздовж будинків котилося протяжне «те… е… е…», Ероут молодцювато поспішив до торговця. Миттю індонезієць роздмухав віялом тліюче в мангалі вугілля, обсмажив витриману в спеціальному соусі і порізану тоненькими шматочками курятину, налив у скручений чашкою банановий лист густу пряну приправу, замішану на земляних горіхах, і з посмішкою простягнув сате голодному клієнту.

Джо смакував, вмостившись на маленькому ослінчику, який люб’язно поставив перед ним торговець. Не зважав на те, що під вагою огрядного тіла жалібно поскрипує ослінчик, — він почувався молодим, любив смакувати сате так, як робив це п’ятдесят років тому.

Жував помаленьку, облизував з пальців соус і думав, що дорого заплатив за такий екскурс. Але скарб батаків таки своє вартує…

У літаку компанії «Мерпаті Нусантара», що здійснював рейс Джакарта-Танджунау, Ероут взявся до папки із зібраними вирізками з газет про аварію літака, на якому летів Тед. Перш, ніж ще раз розгорнути її, глянув у ілюмінатор.

Літак тримав курс на Суматру. Під ними простягалися заливні рисові поля-савахи. Вони складалися гігантськими сходами на гірських схилах, а в долинах видавалися схожими на різнокольорові скатертини. Виблискуючий дзеркалом води квадрат залитої землі межував з полем, покритим ніжною світлою зеленню розсади. Темно-зелений густий бархат паростків змінювався золотистою жовтизною налитого колосу. Поруч із достиглим ланом лежали брунатними клаптиками свіжозорані савахи.

Найбільше Ероуту подобалися ті клапті, що сяяли мов золото.

Розкрив папку і почав вкотре переглядати репортажі, у яких розповідалося про трагедію з чартерним рейсом у південних водах Суматри. Ось фото останньої знайденої пасажирки Марти Квитко, громадянки України.

Ероут відкинув газету, — непоправно шкода, що його Тед не зміг впоратися з таким вилупкуватим дівчиськом. Взяв ще одну журнальну статейку і перечитав кілька речень про особливості українського характеру. Для себе виділив і підкреслив три моменти української ментальності — патріотизм, сентиментальність і жертовність. Це аж ніяк йому не подобалося.


8

Усю ніч Майкл виголошував промови перед безликими жінками, ходив по камері і вів з ними, як з присяжними, довірливу бесіду. Врешті-решт грізний головуючий метнув з-під скелець окуляр блискавку:

— Прош-ш-ш… сюди найважливіший доказ — браслет із знаком лева!

На бога, — піднімав руки Майкл, — це ж так просто: знайти Марту і усе витлумачити присяжним. Але… Даві ніколи не признається, що Марта у нього. І це незаперечний факт, ніхто його навіть не спробує опротестувати. Про це він думає щодня, щоночі. І усе даремно.

1 ... 110 111 112 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Браслет із знаком лева», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Браслет із знаком лева"