Читати книгу - "Земля Георгія"

«Вадічку» до Херсона і пришвартувати його до причалу на набережній, бо також взяв його у цю збірочку оповідань «під свою відповідальність» і ніяк не гадав, що писатиме вже не оповідання, а великий твір. Утім, це як і той рейс «Вадічки», що тривав уже понад місяць замість запланованих десяти діб. ЗВОРОТНИЙ ВІДЛІК

Отож, коли в класичному ще з радянських часів Петропавловську-Камчатському вже відкорковували пляшки з шампанським, «Вадічка» був ще на Станіславо-Аджигольських створах.

Коли ви в своїх офісах та кабінетах уже почали проводжати старий рік у дружніх перевірених колективах, це якщо ви не почали святкувати ще зранку, караван з чотирьох суден уже пробився до Великих Касперівських створів.

Коли ви поверталися додому у вагоні метро серед таких самих уже веселеньких співгромадян, а ваша дружина вже ховала до холодильника наструганий олів’є, салат з крабових паличок, домашній «наполеон», який годі навіть порівнювати з тими казенними тортами, хай навіть фабрики ім. Карла Маркса, бо рецепт той передається в її родині вже третє покоління, «Вадічка» пробився до Малих Касперівських створів.

Був саме той затор у гирлі, тиснява, корок з нанесених Дніпром крижин, найнапруженіший момент усього рейсу, і я молився на локатор «Донець», аби він витримав хоча б до виходу з Рвача. Бо ніяких буїв чи сигар у цьому місиві снігу і льоду вже не було, і навіть маяки та світлові знаки створів уже не виднілися за хуртовиною. Підступні кам’яні висипки, перемілі, банки, обмілини і навіть оті згадувані Миколкою (ех, Миколко!) затонулі судна були просто обабіч фарватеру, крок праворуч, крок ліворуч — кораблетроща, і єдиним засобом визначитися серед усіх цих небезпек був вірний «Донець».

Я вже знову був на стерні, ще раз переконуючись щодо капітанових уподобань стернових у скрутних навігаційних обставинах, але штурвал вже крутили лише мої м’язи, на яскраву картушку компаса мружилися лише мої очі, команди капітана сприймали лише мої вуха. І думками, й серцем я був на три метри вище, де крутилася в нічній завірюсі антена мого радара.

Ріднесенький, ще трохи профурич… Бо без тебе повний гаплик. Крутися, залізяко. Летіть, електрони, долітайте до самих берегів та повертайтеся до антени. А ти, індикаторе, малюй свої веселі картинки. Таких вдячних глядачів ти не пригадаєш за все своє життя, хоч ти вже й ветеран, яких годі шукати.

Скільки ж тих електронів на катодах ще залишилось? Якщо відкоркувати пляшку з горілкою, спирт випаровується зі швидкістю триста молекулярних шарів за секунду. А скільки електронів з магнітрона, хто зна?

Коли ви вже розставляли на святковому столі натюрморт з холодців, голубців та ніжинських огірочків і мацали долонею заповітну пляшку горілки у морозилці, наш криголам лише запитував у Кизомис-радіо18 «добро» на прохід Рвачем.

— Це у вас гумор такий? — хмикнуло Кизомис-радіо. — Спробуйте, а я подивлюся, як у вас вийде.

Нам до Нового року треба бути в Херсоні. Без балди. Ми ж мандарини проводимо, а не просто так. Без нас Новий рік не настане — і це вже була підколка криголама саме на нашу адресу.

Бо коли вже й ви, шановний читачу, дістали з холодної схованки оту заповітну «на бруньках» чи «перцівку з медом», чи що ви там любите, то й тверезого митника о таку пору в усьому Херсоні вже не знайдеш. Шанси наших мандарин потрапити на берег ще у цьому році вже дорівнювали нулю.

Але битися й грати потрібно до кінця. Хай це нічого вже не вирішувало, але ми пробивалися до Херсона. По-любому. Такі були правила цієї гри. Команда криголама, до речі, ще цілком могла встигнути додому на святковий концерт по ящику, щоб знову подивитися на Примадонну та її Пилипа по всіх каналах. Але для цього вони спершу мали пробити канал для нас через крижаний затор у Рвачі.

ПЛАЧ ПО «ДОНЦЮ»

Марно Кизомис-радіо з нас насміхалося. Може, ми просто зібралися й розсердилися як слід, може, вже весь караван, навіть башибузуки з Туреччини, приладналися до плавання за криголамом, але забитий кригою Рвач ми пронизали, як голка сало. З першої ж спроби. І, як корок з пляшки шампанського, вискочили на Широкий Плес, на якому… не було ще жодної крижини!

Я навіть оте коркове «шпок» почув, присягаюся.

Утім, виявилося, що то шпокнув мій «Донець». Антена продовжувала крутитися, але картинка в індикаторі тухла й згорталася, поки від неї не залишилася одна яскрава зелена точка у самому центрі екрана. Точка блимнула наостанок і згасла.

«Донець» зробив усе, що міг, і хто може, хай зробить більше. Зніміть капелюхи.

Арташезович зітхнув з полегшенням. Я вже не раз спостерігав цю властивість капітанів легко сприймати відмову апаратури, якщо вона сталася, коли найнебезпечніше місце вже залишилось за кормою. Такий собі капітан Непийпиво колись навіть кпинив з мене одразу за Дарданеллами: «Хто там казав, що японські радари не ламаються? Іди тепер, колупай свого японця!». А в очах така радість від того, що це не сталося десятьма хвилинами раніше, коли він маневрував посеред тридцяти попутніх і двох десятків зустрічних суден у вузькій протоці.

— Скільки це він у тебе крутився без передиху? — спитав Арташезович.

Більше п’яти діб.

«Ну, не підкачав стариган, спасибі. Тут ми вже якось упораємось. Присягаюся, я особисто пограбую той музей радіонавігації в мореходному училищі і знайду потрібні лампи», — сказав я собі вже подумки. Бо стосунки між радистом і радаром настільки інтимні, що в них зайвий навіть капітан.

Зраділі турки, побачивши чисту воду річки, вже скакали гопки на своїх капітанських містках, прощалися з криголамом і переводили машинні телеграфи на повний вперед, попри те, що буї на морському каналі