Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

— Хто ще про це знає?

— Тільки ти, навіть мій батько не знає.

— А чому так?

— Старий забагато п'є, він усім би розтеревенив. Та я вже більше не можу тримати то в собі. Хотів, аби ще хтось знав.

— А ти не боїшся, що це мене відлякає?

— Тебе? Ні. Ти ж у Сибіру вижив.

В цю мить позаду хтось кашлянув. То був Зеппль, корчмар. Чоловік, чиє червоне лице свідчило, що впродовж багатьох років він утримувався вдень, зате ввечері допивав рештки зі склянок своїх відвідувачів. Його очі палали, коли він розважав свою публіку дотепами.

Біля нього стояло струнке біляве дівчисько, яке вже не раз крадькома зиркало на мене на вулиці.

— Моя доня, — мовив він, підштовхуючи її допереду. — Я привів її, щоби ти на неї поглянув. Вона ладна, працьовита і приглядається за чоловіком. Чи не так?

Він поклав руку їй на плече, і вона кивнула з опущеними очима.

— Та й ти в найкращому віці. Нема чого зволікати, — правив він. — Як шкода, що Сарело забрав ваш двір. Тобі вже його не повернути. Я ніяк не розумів, що такого твій батько знайшов у цьому хлопцеві, аж поки не довідався про золото.

Він провів носаком черевика по карті.

— Ну то як, Якобе, їдеш? Рішення твого батька ми знаємо, але воно мене анітрохи не згіршує. Він ніколи по-справжньому не був одним із нас. Просто одного дня появився тут нізвідки. А ти-от нам потрібен. Обертин мусить бути з нами. Там ти дістанеш досить землі, та й жінка знайдеться.

Він підморгнув мені й прошепотів на вухо:

— Якщо вже не знайшлася.

Тоді обернувся до доньки і завимагав:

— Ану, скажи нашому Якобу, як тебе звати.

— Йоганна, — тихо проказала вона і глянула на мене.

— Йоганною її звати, і все решта теж в порядку, — додав корчмар.

Він знов відіслав її, по-панібратськи обійняв мене за плечі, так ніби відтепер ми пов'язані якоюсь обітницею, і підвів до інших.

— Тепер мусимо вирішити, як бути з церквою, — сказав торговець кіньми.

Довший час трималися думки, що церкву треба розібрати і разом із вівтарем, табернаклем та дзвонами забрати з собою. Однак це завдання виглядало нам надто складним, а його виконання забрало б дуже багато часу. До того ж установи відмовлялися видавати дозвіл на виїзд потяга, що мав перевезти цілу церкву. Тут не стало б ніяких хабарів, з якими коноторговець регулярно їздив до Тімішоари в цій справі. Так ніби комуністи не були зацікавлені в тому, щоб церкви кудись поділися. Ніхто з них не хотів ризикувати головою за якусь церкву, хоча це вже майже зробили задля цілого села.

Отож, порішили відмовитися від церкви, відтак і від малого й середнього дзвонів. Тільки великий — він мусив будь-що поїхати з нами. Він дзвонив, коли помер Фредерик, а потім — за багатьма іншими. Ідею забрати з собою також цвинтар — помістити всіх мерців у нові домовини і відвезти до Лотаринґії — відкинули. Більше за всіх з цього тішився парох Шульц.

Та оскільки багато хто протестував — ті, хто не годен був розлучитися з предками — постановили нічого не постановляти. Хто хотів, міг відкрити гробівці й забрати те, що їм було ввірено століття тому або ж зовсім недавно. Пасажири з мерцями просто будуть змушені вдовольнятися тим місцем у вагоні, яке вже для них передбачено. Вони не зможуть претендувати на більше, ніж пасажири без мерців.

Тоді коноторговець оголосив, що поїде в Тімішоару. Тепер мало з'ясуватися, чи справді нам дадуть обіцяні потяги, і якщо так, то скільки. На вулиці корчмар простягнув мені руку:

— То як, домовилися? — спитав він. Я нерішуче подав йому руку, але промовчав.

Весь наступний тиждень люди були зайняті тим, що чекали на коноторговця. Чекали, працюючи, чекали, знеможено падаючи увечері в ліжко. Виглядали весь час на дорогу з Тімішоари, а коли дзвін вибивав годину, чекали наступної. Усі думки немов застигли. Страх вічно залишатися чужинцем у рідному домі поступився місцем іншому: знову виявитися чужинцем, тепер вже на новому місці, назву якого навіть не знати як правильно вимовити.

Аби себе зайняти, дехто взявся вибирати з цвинтаря мерців і зносити додому. Якось я зустрівся