Читати книгу - "Новини"

Проте, коли ми дісталися столика Саші, де вже сиділи Арман і Толік-мєнт,— усе змінилося. Сашу вони пам’ятали. Вони його добре знали. Я зрозумів це по їхніх хижацьких поглядах, але жоден і не подумав нас зачіпати. Саша поновив торгівлю, і цього разу сувора птаха-адміністратор поводилася чемно, вочевидь, її взяли в долю. Вона навіть виділила йому VIP-місце в зручному кутку.

Потім я пив коньяк і віскі, тому все, що відбувалося далі тієї ночі, згадую уривками. Ми, головним чином, розмовляли. Саша утримувався від амфетаміну, але вправно збував його мажорам і п’яним дівкам, які то хвилями наринали на нас, то брали передих. Саша безупинно глушив віскар, і напивався на очах. Час від часу якісь хвойди, докучливі, наче серпневі мухи, намагалися підсісти за наш столик, навіть стрибали Саші на коліна, але він їх брутально відшивав. Якісь його приятелі-мажори, що я їх не знав, п’яні і вкрай нахабні, також пнулися до нас, але місць за столиком не було, і вони врешті-решт забрали товар і зникли.

Саша мав пригнічений і злий вигляд, настрій у нього був на нулі. Пам’ятаю, що він з якоюсь дивною посмішкою пропонував усім нам, навіть мені, барижити амфетаміном («ти ж любиш нюхати!»), потім умовляв Толіка возити звідкілясь товар («будеш у долі, ти ж мєнт»), але реакція товариства на ці пропозиції була загалом кволою. Всі розуміли, що він п’яний, розстроєний, тільки-но після хвороби, щойно втік із лікарні. Коли з якогось зовсім стороннього приводу Толік прохопився — мовляв, «вище голови не стрибнеш», Саша раптом розлютився і мало не накинувся на бідолаху з кулаками. «Ні,— кричав він.— Тільки так і треба стрибати! Тільки так! Тільки так!» Остаточно сп’янівши, він почав розповідати, що скоро полетить в Австралію, де у нього є багаті друзі, і оселиться там назавжди. Він просто-таки марив цією Австралією, повторював без кінця: «Австраліє, Австраліє...»

Я відчував, що на Сашу давить якась важелезна, мов гранітна плита, думка. Десь після третьої години ночі, коли Арман і Нестор дозволили захопити себе малолітнім хвойдам, потяглися за ними й загубилися в клубній чорноті, Толік напився і зник, а потік мажорів до нас майже припинився, Саша нарешті дозволив собі скуштувати трохи свого товару. Мені здалося, що з якоїсь причини він не хотів робити цього при всіх. Потім ми розговорилися начистоту. Він раптом дістав зі спортивної шкіряної сумочки грубі пакунки купюр — то були долари, євро, але більше всього гривневих двохсоток і п’ятисоток. Цих грошей вистачило б, щоб купити трикімнатну квартиру, а він вивалив їх на стіл у нічному клубі, наче фантики від цукерок.

— Скільки бабла, га? — розреготався мій дивний приятель.— І не лячно мені ходити з такими грошима, як думаєш?

— Ну ти ж ходиш,— резонно відповів я.

Гроші купою лежали на столі між їжею і посудом. Цінні кольорові папірці зайняли майже половину столу. У нас був кальян, і до нас саме тоді підійшов кальянщик — зморений хлоп з настороженим і злим обличчям, чимось схожий на голодуючу росомаху. Міняючи вугілля у кальяні, він не міг відвести очей від банкнот. Саша із задоволенням помітив цей погляд.

— Ви б краще сховали грошенята,— нарешті не витримав кальянщик.— Тут народ усякий...

— Отож і є! — вхопився Саша за його слова.— Людина діло каже... А ти думаєш, мені самому не страшно, що пограбують? — звернувся він до мене.

— Було б страшно, ти б баблом не світив,— зауважив я.

— Мабуть, чайові будуть щедрі,— обережно і улесливо посміхнувся кальянщик.

Він розпечатав мундштук і почав розкурювати. Саша зупинив на ньому нерухомий погляд і раптом кинув йому маленький прямокутничок з фольги. Той не зрозумів.

— Чайові,— пояснив Саша.

Коли до кальянщика дійшло, він помітно злякався. Я навіть здивувався тому, як він миттєво зблід.

— Це ж «Вегас», друже,— кинув Саша,— а ми барижим дур’ю! Засцяв? Що не так?

— Ні-ні, цього не треба...— обличчя хлопа скам’яніло.— Спробуйте кальян...

Після цього він миттєво втік, навіть не спитавши, чи не гірчить.

Ото так, думав я, ця курва вимуштрувала персонал, наче олов’яних солдатиків...

— А знаєш, чому мені не лячно? — вів далі Саша, видуваючи дим.— Чому мені на все накласти? Тому що це — не мої гроші! Моїх грошей тут нема! Колись були, а зараз я ще й винен...— Він невесело розреготався.— Займатися таким лайном, і не тільки не заробляти, а ще й бути боржником — уявляєш таке?

— Як це так? — поцікавився я.

— А так. Це акваріум, брате. Акваріум! Хижі риби метушаться, а ніяких інших не лишилося. Самі акули, піраньї та шаблезубі карасі. І ось хазяї щоранку насипають туди мале-е-сеньку жменьку корму, і риби-мутанти — я маю на увазі шаблезубих карасів — зжирають майже весь той корм. А внизу ж, як ми пам’ятаємо, є ще акули, голодні та злі! Їм жерти вже нічого, тому вони жеруть одна одну! А на самому дні — безліч піраній, маленьких, але дуже зажерливих, страшенно голодних і скажено лютих!

— І що ж вони їдять? — посміхнувся я.— Акул?