Читати книгу - "Холодний Яр"

Бугай «не здавався».

— Не журіться, пане отамане! Що йому Кам’янка?! Те, що й потяг, яким із Києва приїхав. Побіг старих господарів відвідати. Побачить, що й сліду по них немає, тай прибіжить назад. Пес — не чоловік. Годі вимагати від нього, щоби отак — раз-два — того, кому служив — зрадив.

Перед північчю «Камрад» тихо заскріб у двері землянки. Чорнота встав і впустив його. Увійшов і, лігши коло ніг, винувато замахав хвостом. Андрій відшукав порізаний на обмотування ніг килим і постелив під стіною. «Камрад» покірно ліг і, поклавши голову на лапи, зідхнув.

Годинник продзеленчав три на дванадцяту. Стала одягатися зміна варти. Бугай натягнув на вуха лисячу шапку, рукавиці, взяв рушницю і поманив рукою «Камрада», що пильно стежив очима за його рухами.

— «Камрад! «Кум гир», брате, на варту! «Камрад» послушно встав і пішов за Бугаєм на стійку.

По зліквідуванні «сусідів» дні й ночі збігали спокійно. Червоні не з'являлися. Видно, «товариші» постановили зачекати відповіднішого часу на порахунки з Холодним Яром. В большевицьких газетах, що їх час-до-часу приносили розвідчики, червона влада якийсь час форсувала клич: «Всі і все — на Врангеля! Добити кримську гидру контр-революції»! Потім з'явилися грубим друком повідомлення, що «гидра» — вже у Чорному морі... Чека «очищує» Крим від решток «білих банд». Не можна сказати, щоб нас це тішило. Поки був ще «Крим», поки ще хоч москалі між собою билися — все ж більше надії для нас було.

Добігли чутки, що перемогти під Кримом червоним допомогли: природа і... Махно. Замерзло Гниле море — Сиваші, що рідко якого року замерзають, а це дало змогу червоним вдарити на зади білого фронту, обминувши укріплений, неприступний Перекоп. Можеб і не пішло червоним так гладко, як би не служливий землячок Махно. Партизанський «батько», що мав у себе чимало сиваських рибалок, показав як та куди переходити треба, як, настилаючи очерету і дощок, перевести по тонкому льоду гармати й кінноту. До того, сам із своїми відчайдушними загонами перший вірвався на тили білих і наробив там каші.

Слідом за повідомленнями про перемогу з'явилася у червоних газетах нова сеанзація: «Зрада бандита Махна! Захопивши велику кількість бойових припасів, банда Махна прорвалася через Перекоп і пішла на Україну. В погоню вислано дві дивізії червоної кінноти».

Холодноярці у землянках «політикували», розв'язували, кожний по свойому, пекучі питання завтрашнього дня і нудьгували без «роботи».

* * *

Розлігшися на лежанці, розмовляємо з Петренком і Андрієм. Кричимо на весь рот, щоб перекричати шум пополудневого «концерту» в землянці.

«Перестужений» вже патефон хрипло вигравав московську «Разлуку», а під той «акомпаньямент» півсотки горлянок співало українських пісень — кожен своєї...

До землянки увійшов наш «алхемик», що мешкав у іншій. Хлопці перестали співати і, піднявши голови, наставили вуха. Може що нового скаже...

«Алхемик» поздоровкався і підійшов до заглиблення, що було викопане у стіні побіля дверей. В ньому лежало кілограмів із сорок вибухових матеріялів.

Витягнувши з-під-споду грудку піроксиліну без «обшивки», «алхемик» уважно оглянув, обмацав і понюхав її.

— Що — може скис? — зауважив хтось із бурлацьких «фільозофів».

«Алхемик» підійшов і сів коло нас.

— З вибуховим матеріялом — зле. Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість. Піроксилін розбухати почав... якийсь хемічний процес — і від землянки й сліду не залишиться.

— Чорт її бери, землянку,— другу викопаємо,— аби нас не зачепило! — зауважив фільозоф.

Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком. У розмову вміщався Чорнота.

— Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується. Поїду я, отамане. А по дорозі й піроксилін десь зужию, щоби дурно не пропав.

— Їдь. Одвідай Загороднього за залізницею. Хмара теж десь там обертається.

— Юрко теж зо мною.— Кивнув Чорнота в мій бік.

З свойого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл.

Кіннотчики весело заворушилися і почали оглядати зброю.

Увечері тридцятькілька верхівців виїхали з Холодноярського ліса в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріялів був розміщений у кобурах коло сідел.

Між десятою та одинадцятою три залізничні містки на лінії Кам'янка—Олександрівка вилетіли в повітря.

Ранком ми були вже в таборі отамана Завгороднього, у лісі коло Розумієвських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці в будьоновських рогатих шапках з великими червоними зірками, у нових шинелях з червоними поперечниками на грудях.

Спертий на кулеметну тачанку, стояв шовковий червоний прапор. На одній стороні напис: «84 кавполку — от комуністіческіх і комсомольскіх організацій г. Бердічева».

Загін захопив на залізниці потяг із будьонівським обмундуруванням. Півтисячки нових комплектів вивезли до ліса. Завгородній послав зв'язки до Хмари, щоб той вів сюди чорнолісців обмундурувати.

Та Чорноліський полк пішов у дальший рейд, доведеться підождати поки зв'язок знайде. Доведеться стояти у лісі, бо вивозити цінну здобич в села небезпечно. Шкода, щоб не пропала.

Постановляємо з Чорнотою, що будемо ділити з Загороднім його «долю», хоч стояти цілими днями на морозі у лісі — річ не дуже приємна. Добре ще, що можна накидати на себе й на коней хоч і по п'ять шинелів.

На третий день селянин з хутора приніс звістку, що до села, кілометрах у восьми від ліса, прибув комісар з «упродкому» та кільканадцять продчервоноармійців і деруть развйорстку.

Рішаємо, що я і Загородній, взявши двадцять п'ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, поїдемо і дамо «продкомцям» чосу під виглядом справжніх будьоновців.

Холодноярці, що мали їхати зо мною, передягнулися. Я теж обернувся у будьоновця, поклавши до того у кишеню документи покійного адьютанта 84 кавполка. Між тими документами була й грамота ВЦІК-у на орден «Красного Знамені» за бої на польському фронті. Козак Загороднього, що відправляв адьютанта на той світ, приніс мені і сам орден. Чіпляю його собі на груди.

Виїхали з ліса, їдемо великим шляхом. Снігу майже немає. Дорога добре вкачана.

Кілометрів через три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу, зауважуємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.

Загородній весело потер руки.

— Якесь начальство Бог нам в руки пхає. Може сам голова повітового ревкому!

Повчаємо хлопців, що коли спинимо те авто, щоби вони, ніби прислухаючися до розмови, оточили його і по даному Загороднім знаку наставили рушниці між очі тим, що будуть в авті. В першу чергу треба уважати на шофера. Пертрактувати в московській мові буду я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу зраджував його національність.

Не встигли ми ще дати знак, щоби авто спинилося,