Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

— Вони не могли встановити, кому належать ті гроші,— каже він.— Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я схожий на скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я щовечора розповідав цю історію в мюзик-холі.

Коли ви побажаєте перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість «так» і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. «Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачував людям у голову, ніби вони в мене».

Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.

Він — неодружений, у нього завжди були холостяцькі звички і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає гудзиками — становище вимагає! — але, скажімо, шлейки та більш інтимніші деталі туалету він і досі скріплює шнурками. Винахідливістю він не відзначається, але дуже дбає про респектабель

ність. Рухи його повільні, і він усе любить розмірковувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він заткне за пояс хоч кого.

Щонеділі вранці, .коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіря-них палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно набиває тютюном довгу глиняну люльку й довго дивиться на книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи сторінки то вперед, то назад.

Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.

— Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогу-лина. Боже, що то був за розум!

Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.

— Скільки тих таємниць! — каже він.— Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він, а... Ех! — і він затягається люлькою.

Так поринає він у мрію, невмирущу чудову мрію свого життя. І хоч як невтомно дошукувався Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.

ВІЙНА СВІТІВ

Моєму братові Френкові УЕЛЛСУ, що подав ідею цього роману

Переклав Дмитро Паламарчук.

Але хто живе в цих світах, якщо вони заселені? Ми чи вони — Володарі Світу?..

Та й хіба все створено тільки для людини?

Кеплер (цитовано в Бертоновій7 «Анатомії меланхолії»)

КНИГА ПЕРША ПРИБУТТЯ МАРСІЯН

І. Напередодні війни

В останні роки дев’ятнадцятого століття ніхто не повірив би, що за всіма людськими справами зосереджено й пильно стежать істоти більше розвинені, аніж людина, хоча й такі самі смертні, як і вона; що в той час, коли люди заклопотані своїми справами, їх досліджують і вивчають, може, так само уважно, як людина досліджує під мікроскопом хвилинне життя нижчих організмів, що плодяться й кишать у краплині води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всій земній кулі, поглинуті своїми мізерними турботами, певні своєї влади над матерією. Мабуть, так поводяться під мікроскопом й інфузорії. Ніхто й гадки не мав, що старіші космічні світи криють у собі загрозу людському існуванню; сама думка про можливість життя на інших планетах здавалася неймовірною. Цікаво нагадати деякі поширені в той час погляди. Щонайбільше, думали земляни, на Марсі живуть люди, які поступаються перед нами своїм розвитком і завжди раді прийняти нас у свої гостинні обійми, як жаданих просвітників. А в цей час істоти, які своїм розвитком стоять від нас вище настільки, наскільки ми стоїмо вище від допотопних тварин, істоти з великим, холодним жорстоким розумом, дивилися заздрісними очима на Землю, повільно й впевнено плекаючи свої ворожі супроти нас плани. На світанку двадцятого сторіччя наші ілюзії були розбиті.

Планета Марс — навряд чи потрібно про це нагадувати читачеві — обертається навколо Сонця в середньому на відстані 140 000 000 миль, дістаючи від нього вполовину менше тепла й світла, ніж дістає Земля. Якщо вірити гіпотезі про туманність, то Марс — старіший за нашу планету, і життя на його поверхні мусило початися задовго до того, як затвердла Земля. А що маса його всемеро менша земної, то й охолонути він повинен був швидше до температури, за якої могло зародитися життя. На Марсі є повітря, вода й усе потрібне для розвитку органічної матерії.

Та людина така марнославна й так засліплена власного пихою, що ніхто з письменників аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя не висловив гадки про те, що цю планету можуть населяти істоти, які за своїм розвитком набагато перевищують землян. Так само нікому й на думку не спадало, що коли Марс старший за Землю, вчетверо менший поверхнею, знаходиться від Сонця на більшій відстані, то й життя на ньому, почавшись значно раніше, тепер набагато ближче до кінця.

Неминуче охолодження, яке має колись спіткати й нашу планету, безперечно, давно вже почалося в нашого сусіда. І хай фізичні властивості Марса — ще й досі велика для нас таємниця, одначе ми знаємо, що в його екваторіальній зоні тільки опівдні температура дещо наближається до температури, яка буває на Землі найхолоднішої зими. Його атмосфера набагато більше розріджена аніж земна; його океани, постійно висихаючи, уже вкривають лише третину поверхні; а що там чергування пір року, як на нашу міру, значно уповільнене, то на полюсах нагромаджується величезна кількість льоду, який, танучи, періодично затоплює помірні зони. Остання стадія виснаження планети — так неймовірно далека