Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

— Як врятувати її? — повторив задумливо Клод. Гренгуар теж ударив себе по лобі.

— Послухайте, вчителю! У мене багата уява. Я знайду вихід… А що коли попросити короля про помилування?

— Людовіка Одинадцятого? Про помилування?

— А чому б і ні?

— Спробуй-но відібрати кістку в тигра! Гренгуар заходився вигадувати нові засоби.

— Добре, прошу! Якщо бажаєте, я скажу повитухам, що дівчина вагітна.

Запалі очі священика спалахнули.

— Вагітна! Негіднику, хіба тобі щось відомо?

Вигляд його налякав Гренгуара. Він поспішив відповісти:

— О ні, зовсім ні! Наше одруження було справжнім forismaritagium [162]. Я тут ні при чому. Але в такий спосіб можна домогтися відстрочки.

— Безумство! Ганьба! Замовкни!

— Ви даремно гарячкуєте, — пробурчав Гренгуар. — Домоглися б відстрочки, це б нікому не зашкодило, а повитухи, бідні жінки, заробили б сорок паризьких деньє.

Священик не слухав його.

— А проте необхідно, щоб вона звідти вийшла! — бубонів він. — Ухвала почне діяти через три дні. Але хай не буде навіть ухвали… Квазімодо! У жінок такий збочений смак! — Він підвищив голос. — Метре П'єр, я все добре обміркував, є тільки один шлях до порятунку.

— Який саме?.. Я не бачу жодного.

— Слухайте, метре П'єр, пригадайте, що ви їй завдячуєте своїм життям. Я відверто розкриваю вам свій план. Церкву вдень і вночі охороняють. Звідти випускають лише тих, кого бачили, як вони входили. Ви прийдете. Я проведу вас до неї. Ви обміняєтеся з нею одягом — вона одягне ваш плащ, а ви її спідницю.

— Досі все йде добре, — зауважив філософ, — а далі?

— А далі? Вона вийде, ви залишитесь. Вас, можливо, повісять, зате її буде врятовано.

Гренгуар з серйозним виглядом почухав себе за вухом.

— Диви-но, — сказав він, — оце ідея, яка мені самому й не спала б на думку.

При несподіваній пропозиції Клода відкрите й добродушне обличчя поета раптом спохмурніло, як хмурнішає веселий італійський пейзаж, коли раптовий подув злого вітру вкриє хмарою сонце.

— Отже, Гренгуар, що ви скажете про цей план?

— Я скажу, учителю, що мене повісять не «можливо», а напевно.

— Це вас не обходить.

— Хай йому чорт! — вигукнув Гренгуар.

— Вона врятувала вам життя. Ви лише сплатите свій борг.

— У мене багато інших боргів, яких я не сплачую.

— Метре П'єр, це необхідно. Архідиякон говорив владно.

— Послухайте, дом Клоде, — відповів остаточно сторопілий поет, — ви наполягаєте, але ви неправі. Я не розумію, чому я мушу дати себе повісити за когось іншого?

— Та що вас так прив'язує до життя?

— О! Тисячі причин!

— Які, скажіть, коли ваша ласка?

— Які? Повітря, небо, ранок, вечір, сяйво місяця, мої добрі приятелі-волоцюги, жарти з веселими дівчатами, вивчення чудових архітектурних пам'яток Парижа, три товстих твори, які я маю написати, — один з них проти єпископа та його млинів. Та хіба мало що! Анаксагор казав, що він живе на світі, щоб милуватися сонцем. І до того ж я маю щастя з ранку до ночі перебувати в товаристві генія, тобто із самим собою, а це дуже приємно.

— Базікало! — пробурмотів архідиякон. — Ну скажи: це життя, яке ти вважаєш таким приємним, хто тобі його зберіг? Кому ти завдячуєш тим, що дихаєш повітрям, що милуєшся небом, що маєш можливість утішати свій пташиний розум усякими нісенітницями й дурницями? Де б ти був, якби не Есмеральда? І ти хочеш, щоб вона вмерла. Вона, завдяки якій ти живеш? Ти хочеш смерті цієї чарівної, лагідної, надзвичайної істоти, без якої померкне денне світло! Божественнішої, ніж сам господь бог! А ти, напівмудрець, напівдивак, ти — невдала спроба чогось, подоба рослини, яка уявляє, що вона рухається і мислить, ти користуватимешся тим життям, яке вкрав у неї, життям, таким же непотрібним, як свічка, засвічена опівдні! Вияви трохи жалості, Гренгуар! Будь і ти великодушним! Вона подала тобі приклад.

Священик говорив пристрасно. Гренгуар слухав його спочатку байдуже, потім розчулився, і нарешті мертвотно-бліде обличчя його спотворилося гримасою, яка зробила його схожим на немовля, хворе на кольки.

— Ви сповнені високих почуттів! — сказав він, витираючи сльози. — Гаразд! Я подумаю про це. Ну й дивна ж думка прийшла вам в голову. Проте, — помовчавши, сказав він, — хто знає? Може, вони мене й не повісять. Не завжди той одружується, хто заручився. Коли вони мене знайдуть у цьому притулкові, так недоладно убраним — у спідниці й чепчику, може, вони розсміються. А потім, якщо вони мене навіть і повісять, ну то що ж? Смерть у зашморгу така ж смерть, як і всяка інша, чи, точніше, не схожа ні на яку іншу. Це смерть, гідна мудреця, який усе своє життя вагався; вона — ні риба ні м'ясо, наче розум справжнього скептика. Це смерть, що носить на собі відбиток пірронізму й нерішучості, що займає середину між небом і землею і примушує вас висіти в повітрі. Це смерть філософа, для якої я, може, і був призначений. Чудово померти так, як жив!

Священик перебив його:

— Отже, вирішено?

— Та й що таке кінець кінцем смерть? — запалився Гренгуар. — Неприємна мить, шляховий податок, перехід з нікчемності в небуття. Хтось спитав Церцідаса мегалополійця, чи хотів би він померти? «Чому б і ні? — відповів той. — Адже в загробному житті я побачив би великих людей: Піфагора — серед філософів, Гекатея * — серед істориків, Гомера — серед поетів, Олімпія — серед музикантів».

Архідиякон подав йому руку.

— Отже, вирішено? Ви прийдете завтра. Цей жест повернув Гренгуара до дійсності.

— Е, ні,— відповів він тоном людини, яка збудилася від сну, — бути повішеним — це надто безглуздо. Я не хочу.

— У такому разі прощавайте! — І архідиякон, відходячи, пробурмотів крізь зуби: «Я розшукаю тебе!»

«Я не хочу, щоб цей проклятий мене розшукав», — подумав Гренгуар і побіг за Клодом.

— Послухайте, пане архідиякон, навіщо сваритися давнім друзям! Ви зацікавлені долею цієї дівчини, тобто моєї дружини, я хотів сказати. Добре! Ви надумали хитру стратегію, щоб вивести її цілою й здоровою із Собору, але ваш задум надзвичайно неприємний для мене, Гренгуара. А що коли б я запропонував вам інший план? Запевняю вас, що в мене з'явилася зараз блискуча ідея. А що коли б я запропонував дотепний спосіб, як визволити її з біди, не наражаючи моєї шиї на небезпеку зустрічі із зашморгом, що б ви на це сказали? З вас цього було б досить? Чи так уже необхідно бути мені повішеним, щоб ви були вдоволені?

Священик нетерпляче шарпав ґудзики своєї сутани.

— Базікало! Який же твій план?

— Так, — вів далі Гренгуар, розмовляючи сам із собою і приклавши палець до кінчика