Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Я більше так не можу, не можу, — скаржився він своєму сусідові з іншого боку. — Розгачу вікно яке-небудь здоровенне, і засяду тижнів на два. То вже хоч матиму де добре виспатися, будь певен, і харчі кращі, ніж тут дають… Ото тільки що без курива сутужно буде, — додав, трохи подумавши, з жалем і покорою в голосі.

— Ті дві ночі я провів на вулиці, — знов озвався він, — позаминулої вимок до нитки. Я вже так довго не видержу. Старий стаю. Отак колись і підберуть мене десь трупом.

Раптом він рвучко повернувся і запально напався на мене:

— Гляди-но, хлопче, не доживай до старості! Вмирай, заки молодий, а то докотишся до такого, як я, добре тобі кажу. Мені от вісімдесят сім і служив я своїй країні, як личить солдатові. Три нашивки за добру службу і Хрест Вікторії, і оце такий кінець. Краще б я вмер, далебі, краще. Хоч би вже швидше, правду кажу.

Очі в нього зволожились, та не встиг ще його сусіда втішити яким слівцем старого, як той уже замугикав веселу матроську пісеньку, так наче й нема на світі ніякого тобі лиха.

Розохотившись до балачки, він розповів ось яку історію, чекаючи в черзі під робітним домом після двох ночей просто неба.

Ще хлопчаком вступив він до британського морського флоту і прослужив там вірою й правдою понад сорок років. Імена, дати, назви портів, кораблів, сутичок і битв так і сипалися йому з уст безперервним потоком, але я не міг того всього запам'ятати, та й нотатки не прийнято робити під дверима бідняцької нічліжки. Він пройшов «першу війну в Китаї», як він її назвав; завербувався до Ост-Індської компанії і прослужив десять літ в Індії; знову був у Індії з англійським флотом під час повстання сипаїв[31], побував на Бірманській війні та в Криму; а поза тим воював і працював задля слави англійського стягу по різних інших місцях земної кулі.

І ось тоді це й сталось. Дрібниця, як прослідкувати до першопричин; може, після сніданку лейтенантові трохи завадило, чи то він пізно ліг минулої ночі, може, притисли його кредитори, чи командир вишпетив. Досить того, що саме в цей день лейтенант був дражливий. Наш матрос разом з іншими натягав фок-ванти.

Тепер ще зауважте, що моряк прослужив понад сорок років, мав три нашивки за добру службу, Хрест Вікторії за бойові заслуги; отже, він не міг бути зовсім нікудишнім матросом. Лейтенант був дражливий; лейтенант обізвав його… ну, не дуже-то делікатними словами. Ішлося там про матросову матір. Коли я був ще хлопчиськом, наш хлоп'ячий кодекс честі наказував нам битись нещадно, якщо хто наважувався так скривдити наших матерів, і не один у моїх краях наклав головою за такі слова.

А лейтенант образив матроса саме так. І як на те, в цю мить у матроса в руках був залізний важіль чи лом. Не роздумуючи, він огрів ним лейтенанта по голові, і той беркицьнув за борт.

А далі — ось власні матросові слова:

— Я побачив, що накоїв. Я знав Статут і сказав собі: «Тут тобі й каюк, Джеку, так що давай». І стрибнув за ним слідом, мовляв, потоплю його і сам потону. Так би воно й вийшло, та тільки тут нагодилася шлюпка з нашого флагмана. Нас витягли нагору, а я все ще цупко тримаю його та гамселю кулаком. Це мене й погубило. Коли б я не бив його, то міг би ще сказати, що, схаменувшись, я кинувся рятувати його.

Потім був військовий трибунал, чи як там називається їхній суд. Моряк зачитав свій вирок, слово в слово, так наче багато разів з гіркотою повторював його сам для себе й завчив напам'ять. Ось як звучав той присуд, винесений в ім'я дисципліни та пошани до офіцерів, котрі не завжди бувають джентльмени, ця кара чоловікові, винному в мужності: розжалувати в прості матроси, позбавити всіх належних йому премій та всіх прав на пенсію; відібрати Хрест Вікторії; звільнити з флоту з доброю характеристикою (оскільки це була його перша провина); дати півсотні канчуків і засадити на два роки у в'язницю.

— Краще б мені було втопитися в той день, бігме, краще! — закінчив він. Черга, тим часом посунулася, і ми завернули за ріг.

Нарешті стало видно двері, куди партіями впускали злидарів. І тут я почув разючу новину: діялось це в середу, а до ранку п'ятниці нас нікого не випустять. До того ж затямте, о курці: нам не дозволено вносити з собою ні крихти тютюну. Його ми повинні будемо здати при вході. Часом, сказали мені, його повертають при виході, часом знищують.

Старий моряк нараяв мене, як з цим лихом бути. Розв'язавши свій кисет, він висипав весь тютюн (а було там його, як кіт наплакав) на клапоть паперу, згорнув ошамненько в плоский пакетик і засунув за шкарпетку в черевик. Тож і я так зробив, бо перебути сорок годин без курива — кожен курець зрозумів, що то за скрута!

Від часу до часу черга посувалась, і ми поволі та невхильно наближалися до хвіртки. Коли ми опинились на залізних ґратках над підвалом, там вигулькнув якийсь чоловік, і старий моряк гукнув до нього:

— Скільки в них ще місць?

— Двадцять чотири, — почулось у відповідь.

Ми стривожено перерахували передніх. Тридцять четверо! На обличчях довкола мене я побачив розчарування і переляк. Перспектива безсонної ночі на вулиці мало обіцяє втіхи голодному, без пенні в кишені. Але ми все-таки сподівались, хоч і безнадійно, аж доки поза хвірткою лишилося тільки десятеро і воротар завернув нас геть.

— Повно, — оголосив він і ляснув дверима.

Прожогом, попри всі свої вісімдесят сім років, старий моряк метнувся бігти, плекаючи розпачливу надію знайти притулок деінде. Я лишився стояти, і ми з двома іншими чоловіками, що добре зналися на тимчасових відділеннях, розважали, куди ж його податися. Вони вибрали Поштарський робітний дім за три милі звідти, і ми рушили. Коли ми завертали за ріг, один з них сказав:

— Я міг би сьогодні сюди попасти. Я прийшов о першій, а черга тоді ще тільки починала збиратись. Мазунчики, ось вони хто такі. Їх і впускають, усе тих самих, кожного вечора.

Розділ VIII

ВІЗНИК І ТЕСЛЯ

Візника, з його різко окресленим безвусим обличчям та борідкою клинцем, у Сполучених Штатах я мав би за якогось майстра чи заможного фермера. Теслю — ну, цього я й мав би за теслю. Його