Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Тільки-но побачивши ту химерну постать, Стаб вигукнув:

— Це він! Це він! Той самий довгополий блазень, що про нього нам розказували на «Таун-Го»!

Стаб мав на увазі дивовижну історію про «Єровоама» та одного матроса з цього корабля, яку ми почули, коли незадовго перед тим «Пеквод» зустрівся з «Таун-Го». Згідно з тією історією і з тим, що ми почули тепер, згаданий «блазень» здобув якийсь дивний вплив майже на всю команду «Єровоама». Ось що ми дізналися про нього.

Він зріс і виховався в середовищі отієї чудернацької секти шекерів, чи то трясунів, у Неск’єюні, де певний час вважався за великого пророка. На їхніх навісних таємних збориськах він кілька разів сходив з неба крізь відкидну ляду в стелі, звістуючи, що незабаром відкриється сьома чаша. Ту «сьому чашу» — баклажку, схожу на порохівницю, але наповнену, як гадали, опієм, — він носив у жилетній кишеньці. Потім на нього набігла дивна манія апостольства, і він перебрався з Неск’єюни на Нентакіт, де з характерною для маніяків хитрістю почав про людське око поводитись наче зовсім нормальна людина і прийшов найматись як новачок у плавання на «Єровоамі». Його взяли, та ледве-но корабель вийшов у море, як його божевілля розбуялось, мов буря. Габрієль на ім'я, він оголосив себе архангелом Гавриїлом і звелів капітанові стрибнути за борт. Тоді оповістив маніфест, у якому називав себе спасителем тихоокеанських островів і генеральним вікарієм усієї Океанії. Непохитна поважність, із якою він виголошував усі ці речі, загадкова смілива гра його збудженої уяви в сполученні з усіма надприродними страхіттями справжнього божевілля оповила цього Габрієля в очах матросів якимсь ореолом святості. Навіть більше: його боялись. Оскільки практичної користі на судні з нього було небагато, бо він погоджувався працювати лише коли сам хотів, то скептик капітан був би радий спекатись його; але архангел, почувши, що капітан має намір висадити його в першому ж підходящому порту, негайно повідкривав усі свої запечатані чаші й заявив, що, коли з ним так учинять, корабель з усією командою неминуче загине. І зумів так уплинути на своїх прихильників серед команди, що ті гуртом пішли до капітана й сказали йому: якщо Габрієля зсадять з корабля, то й жоден з них на ньому не зостанеться. І капітан був змушений облишити свій намір. Вони не дозволяли також кривдити божевільного в будь-який спосіб, хоч би що він казав чи робив, і, кінець кінцем, дійшло до того, що Габріель міг робити на судні, що йому заманеться. Внаслідок цього «архангел» зовсім перестав зважати на капітана та його помічників, а відколи на судні спалахнула пошесть, він почав поводитися ще зухваліше: заявив, що «моровиця», як називав він пошесть, почалася з його волі й не припиниться, поки він того не забажає. Китобої, здебільшого темні простаки, запобігали перед ним, а декотрі мало під ноги йому не стелились; і, скоряючись його вимозі, вони інколи віддавали йому шану, наче богові. В це важко повірити, але так було насправді. Історія фанатизму вражає не так безмірним самозасліпленям фанатиків, як їхньою безмірною здатністю засліплювати й отуманювати інших. Та вернімось до «Пеквода».

— Я, друже, не боюсь твоєї пошесті,— сказав Ахав з борту свого корабля до капітана Мейг’ю, що стояв на кормі човна. — Піднімайся сюди.

Але в ту мить Габрієль схопився на ноги.

— Подумай, подумай про цю пропасницю, жовту й палючу! Стережися страшної моровиці!

— Габрієлю! — гукнув капітан Мейг’ю. — Ти або…

Але в ту мить велика хвиля жбурнула човен, і клекіт її заглушив дальші слова.

— Ти бачив де Білого Кита? — спитав капітан Ахав, коли човен вернувся до борту.

— Подумай, подумай про свій вельбот, розтрощений і затоплений! Стережися страшного хвоста!

— Я тобі ще раз кажу, Габрієлю, що…

Та човен знову кинуло вперед, ніби його шарпала якась нечиста сила. Розмова перервалася на довший час, бо набігло підряд кілька ревучих бурунів, що за однією з дивних примх моря не гойдали човна, а штовхали. Тим часом підвішену коло борту голову кашалота теж дуже різко підкидало, і видно було, що Габрієль дивиться на неї з куди більшим острахом, ніж слід було сподіватися від його архангельської натури.

Коли ця інтермедія скінчилася, капітан Мейг’ю почав оповідати моторошну історію, що стосувалася Мобі Діка; проте Габрієль і далі раз у раз, коли тільки згадувано його ім’я, перебивав капітана, та й розбурхане море неначе було у змові з ним.

Виявилося, що невдовзі після того, як «Єровоам» вийшов у море, команда його під час зустрічі з іншим китобійним судном почула дуже певні вісті про Мобі Діка та про ті страхіття, що він чинив. Габрієль, що жадібно вбирав ті відомості, урочисто остеріг капітана, щоб той не нападав на Мобі Діка, коли їм трапиться побачити велетня. Своею маячною белькотнею він оголосив, що Мобі Дік — то сам утілений бог шекерів, які визнають святе письмо. Та коли через рік чи два по тому марсові «Єровоама» справді побачили Мобі Діка, Мейсі, старший помічник капітана, запалився охотою зітнутися з ним, та й сам капітан був не від того, щоб дозволити йому скористатися з такої нагоди. І помічникові, незважаючи на всі Габрієлеві пророцтва та застереження, таки пощастило намовити п’ятьох китобоїв, щоб вирушили з ним у погоню. Вони довго гналися за китом, надсаджуючись на веслах, і кілька разів нападали на нього безуспішно, та врешті спромоглися міцно всадити в кита один гарпун. Тим часом Габрієль, піднявшись на марс грот-щогли, несамовито вимахував рукою й вигукував лиховісні пророцтва про швидку загибель тих, хто так по-блюзнірському напав на його божество. І ось, коли Мейсі, стоячи на носі вельбота, з усім нестямним запалом сутого китобоя обсипав кита якимись шаленими прокльонами й силкувався вгородити вже піднесений спис точно куди треба, раптово над водою знялася широка біла примара і швидко майнула над човном, наче мітла. Веслярам аж дух на мить забило. А ще за мить нещасливий помічник, такий сповнений буйного життя, був підкинутий високо вгору, описав у повітрі широку дугу й упав у море ярдів за півсотні від човна. Самому човнові не сталось нічогісінько, жодному весляреві й волосинки на голові не зачепило, але помічник потонув навіки.

(Тут годиться зазначити в дужках, що під час полювання на кашалотів такі нещасливі випадки, як цей, трапляються, либонь, не рідше, ніж будь-які інші. Інколи гине тільки людина, частіше буває розтрощений і ніс вельбота