Читати книгу - "Соловей"

— Ізабель, — покликала її сестра багатозначним тоном.

Вона підняла голову. В’янн стояла поруч. Її рудувате волосся було сховане під старим капелюшком без крисів.

— До тебе прийшли.

— Скажи лікарю, що зі мною все гаразд.

— Це не лікар, — усміхнулася В’янн. — Це Ґаетан.

Ізабель здалося, що її серце вистрибнуло з грудей. Вона спробувала встати, але одразу впала на крісло. В’янн допомогла їй підвестися, однак вона все одно не могла поворухнутися. Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

В’янн поцілувала її в щоку.

— Ти прекрасна, — сказала вона.

Ізабель повільно повернулася. Він стояв у дверях. У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був тут.

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.

Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.

— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.

Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням.

Тато. Мама. Софі.

Антуан. Мішлін. Анук. Генрі.

Ґаетан.

В’янн.

Вона глянула на сестру і згадала, як мама казала, що одного дня вони стануть найкращими подругами. Що час поєднає їхні долі.

В’янн кивнула. Вона теж плакала, тримаючи руку на животі.

«Не забувай мене», — подумала Ізабель. Якби ж вона мала сили сказати це вголос.

Розділ 39

7 травня 1995 року

Десь над Францією

У салоні літака вмикається світло.

Я чую, як вмикається система оповіщення. Вона попереджає, що ми починаємо посадку в Парижі.

Жульєн нахиляється і пристібає мій пасок безпеки. Перевіряє, чи все гаразд.

— Як воно, знову бути в Парижі, мамо?

Я не знаю, що відповісти.

За кілька годин поруч зі мною лунає телефонний дзвінок.

Ще сонна, я беру слухавку.

— Алло?

— Мамо, ти поспала?

— Так.

— Уже третя. О котрій ти збираєшся на зустріч?

— Прогуляймося спершу Парижем. Я буду готова за годину.

— Я зайду по тебе.

Я встаю з ліжка завбільшки із штат Небраска й іду до мармурової ванної. Приємний теплий душ приводить мене до тями, і я остаточно прокидаюся. Сівши перед трюмо з великим овальним дзеркалом з підсвіткою й поглянувши на своє обличчя, я раптом усвідомлюю.

Я вдома.

Не має значення, що я громадянка Америки і що провела більшу частину свого життя в Сполучених Штатах. Я вдома.

Я старанно роблю макіяж. Потім збираю сиве волосся в пучок. Мої руки не перестають тремтіти. У дзеркалі я бачу елегантну літню жінку з оксамитовою шкірою, блідо-рожевими губами і тривогою в очах.

Це найкраще, на що я здатна.

Відійшовши від дзеркала, я дістаю із шафи білі зимові штани та светр, які привезла із собою. Мабуть, із кольором я прогадала. Я не думала про це, коли збирала речі.

Коли з’являється Жульєн, я вже готова йти.

Він веде мене коридором, наче я сліпа та немічна. Ми минаємо вишукане фойє готелю й виходимо під чарівні весняні промені паризького сонця.

Він просить швейцара впіймати таксі, та я наполягаю на своєму:

— Ми підемо на зустріч пішки.

Він насуплюється.

— Але ж це на острові Сіте.

Я здригаюся від його вимови, але це моя провина.

Швейцар усміхається.

— Мій син любить карти, — кажу я. — І він ще ніколи не був у Парижі.

Чоловік киває.

— Це далеко, мамо, — починає Жульєн. — А ти…

— Стара? — усміхаюсь я. — А ще я француженка.

— Ти на підборах.

— Я француженка, — повторюю я.

Жульєн дивиться на швейцара, який розводить руками і каже:

— Нічого не вдієш, мсьє.

— Гаразд, — здається Жульєн. — Ходімо.

Я беру його під руку і на якусь мить, коли ми ступаємо на тротуар, знову почуваюся молодою. Повз нас, сигналячи, проносяться машини. Хлопці ганяють на скейтбордах, оминаючи туристів та місцевих мешканців. Повітря наповнене запахами каштанового цвіту, свіжого хліба, кориці, бензину й вихлопних газів. Ці аромати завжди нагадуватимуть мені про Париж.

Праворуч я бачу одну з улюблених кондитерських моєї матері. Згадую, як вона купувала мені тістечка.

— Мамо?

Я всміхаюся йому.

— Ходімо, — кажу я владно, затягуючи його в маленьку крамницю. Я стаю в кінці довгої черги.

— Я думав, ти не любиш тістечок.

Я не звертаю уваги й роздивляюсь вітрину з різнобарвною смакотою.

Коли підходить моя черга, я купую два тістечка — кокосове та малинове. Дістаю з торбинки кокосове і даю Жульєну.

Ми знову на вулиці. Ідемо. Він відкушує шматочок і застигає.

— Нічого собі, — каже за хвилину. А тоді знову: — Оце так.

Я всміхаюся. Кожен пам’ятає свій смак Парижа. Цей буде його.

Облизавши пальці й викинувши торбинку, він знову бере мене під руку.

Біля охайного маленького бістро над Сеною я кажу:

— Випиймо вина.

Лише п’ята година. Саме час для цього.

Ми сідаємо на терасі, під навісом із розквітлих каштанів.

На протилежному боці вулиці, вздовж річки, стоять зелені кіоски, де продається все — від картин до старих номерів «Vogue» і брелоків у вигляді Ейфелевої вежі.

Ми