Читати книгу - "Тринадцята легенда"

зісковзнули на підлогу. Закінчивши шматування, вона почала жмакати понівечені сторінки, намагаючись зробити щось на кшталт паперових куль. Як же швидко вона знищила мої улюблені книжки! Наче руйнівний буревій пронісся. Мить — і на столі замість охайних маленьких томиків утворилася велика паперова купа. Хто б міг подумати, що в одній книжці може бути так багато паперу! Мені хотілося закричати, але що б це змінило?.. Слова, прекрасні слова лежали, подерті й зіжмакані, на підлозі, а я стояла, безмовна, ховаючись у тінь.

Аделіна вхопила оберемок сторінок і розкидала їх поверх білої ковдри, у яку був загорнутий валик. Тричі ходила вона від столу до каміна з купами паперу, аж поки камін ущерть не наповнився знищеними книжками: «Джейн Ейр», «Грозовий перевал», «Жінка в білому»… Жмути паперу купчилися на погребальному кострищі, а деякі скотилися вниз, на килим, і там приєдналися до тих, що їх вона впустила, несучи.

Одна паперова кулька докотилась аж до мене; я нагнулася й підібрала її.

О, це жахливе відчуття дотику до понівеченого паперу! Покалічені, поламані слова стирчать на всі боки, вже пусті, позбавлені змісту… Який жах! Серце моє стислося від розпачу.

А потім мене охопив гнів. Підхопив, як тріску, і потягнув у вир, де я не могла ні бачити, ні дихати, ні чути. Зашумів у мене в голові, як збурений штормом океан. Мені схотілося заволати, вискочити зі схованки й накинутися на Аделіну, завдаючи їй несамовитих ударів… Але я тримала в руках безцінний скарб Еммеліни, тож нічого не могла вдіяти — просто стояла й тремтіла, і по моїх, щоках котилися сльози. А тим часом її сестра знущалася з мого скарбу. Паплюжила його.

Нарешті вона зупинилася і вдоволено поглянула на споруджене кострище. Та як не крути, а все одно воно було недоладним. Схибленим, як і сама Аделіна. Усе шкереберть, як сказала б Хазяйка. Це вогнище ніколи не розгориться, бо папір треба підкладати під низ. Та навіть якби Аделіна склала все так, як слід, воно б усе одно не загорілося: вона не мала сірників. А якби й мала; то однаково не спромоглася б здійснити задуманого: адже хлопчик, який мав стати жертвою, був у моїх руках.

Але найбільшим безумством Аделіни було ось що. Припустімо, що я б нічого тієї ночі не помітила, не змогла б її зупинити. Припустімо, що я б не змогла врятувати хлопчика, і він би згорів живцем. Невже Аделіна могла хоч на хвилину уявити, що спалення сестриної дитини допоможе їй повернути любов і відданість сестри?!

Це було божевільне бажання психічно хворої людини.

Дитинча знову заворушилося в мене на руках і розтулило ротик, щоб запхикати. Що ж робити?

Поки Аделіна стояла до мене спиною, я потихеньку вийшла з кімнати і кинулася до кухні.

Спочатку треба надійно убезпечити немовля, а вже потім розбиратися з Аделіною, подумала я. Мій мозок запрацював із шаленою швидкістю, перебираючи можливі варіанти. Не буде більше Еммеліна любити свою сестру, коли дізнається, що та збиралася скоїти. Не буде більше Аделіни — ні для неї, ні для мене. Ми скажемо поліції, що це вона вбила Джо-на-копача, і її заберуть до в'язниці. Ні, так не годиться! Краще ми скажемо їй, щоб вона забиралася геть з Енджелфілду, а то ми розповімо поліції… Ні, так теж не годиться. І раптом я придумала! З Енджелфілду заберемося ми! Так, саме так! Ми з Еммеліною поїдемо звідси, візьмемо із собою малюка і заживемо новим життям — без Аделіни, без Енджелфілду, але разом, одна з одною.

Ця думка була настільки простою і ясною, що мені стало дивно, як же це я раніше не здогадалася?..

Ось на гачку кухонних дверей висить Амбросова єгерська торба. Я хутко розстебнула її і загорнула малюка в брезентові нутрощі. Блискуче майбутнє уявляється таким близьким і досяжним, що здається реальнішим за похмуре сьогодення, тож я кладу всередину сумки ще й сторінку з «Джейн Ейр» (щоб не пропала), а також ложку з кухонного столу. Усе це стане нам у пригоді на шляху до нового життя.

Куди ж тепер? Кудись недалеко від будинку, де малий був би у безпеці і де було б достатньо тепло, щоб він не змерз за ті кілька хвилин, які знадобляться, щоб повернутися й переконати Еммеліну піти зі мною…

Тільки не до каретного сараю. Аделіна інколи туди забрідає. Тоді — до церкви. Туди ця навіжена не ходить ніколи.

І я побігла під'їзною алеєю — через цвинтарну браму — до церкви. Там біля передніх рядів лавок були невеличкі килимові подушечки, щоб ставати навколішки під час служби. Я змостила з них тимчасове ліжечко і поклала туди брезентову торбу з малюком.

А тепер мерщій назад, до будинку.

Та коли я була майже поруч, моє майбутнє пропало.

Раптом пролунав глухий вибух, з вікон полетіли осколки шибок, і по бібліотеці поповзло — неначе живе — зловісне яскраве полум'я. Потім одна за другою від високої температури почали вибухати всі інші бляшанки з гасом, розбризкуючи по кімнаті тисячі цівок рідкого вогню.

І на цьому вогненному тлі промайнули дві постаті.

Еммеліна!

Я кинулася бігти. Запах горілого вдарив мені у ніздрі ще на вході до зали, хоча кам'яна підлога і стіни залишалися прохолодними — для вогню тут поживи немає. Але у дверях бібліотеки я мимоволі зупинилася: язики вогню ганяються один за одним по шторах від підлоги до стелі, полиці з книжками палають, камін узагалі скидається на переддвер'я пекла… А в центрі кімнати — двійнята. Від превеликого здивування я аж завмерла на якусь мить, попри вогонь і жар. Еммеліна, ця пасивна, покірлива й слухняна Еммеліна відчайдушно гамселила свою схиблену сестричку, відповідаючи ударом на удар, хвицанням на хвицання, укусом на укус. Раніше вона ніколи не давала Аделіні відсічі, а тепер зробила це. Помщаючись за свою дитину.

А над їхніми головами — один спалах вогню за іншим: то вибухали каністри з гасом, посилаючи вниз вогненний дощ.

Я хотіла розтулити рота й гукнути Еммеліні, що її малюк у безпечному місці, але поперхнулася, вдихнувши розпечене димне повітря, й закашлялася. Перестрибуючи через вогонь, я уникаю його, ухиляюся, коли палаюче шмаття падає на мене згори, збиваю його руками на своїй одежі. Ось я нарешті дісталася до того місця, де щойно були сестри, але крізь густий дим мені нічого не видно; я наосліп мацаю поперед собою руками.

Мій дотик налякав двійнят, і вони відразу ж відсахнулися одна від одної.

У якусь