Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Ярина сіла в кутку й в очікуванні гарних новин почала періодично відписувати повідомлення Максиму. Вона пожартувала й вдала, що не сприйняла запрошення до театру всерйоз, переписувалась на несерйозні теми, обмінювалась мемами та глузуванням з університету та власної сумної ситуації пов'язаної з ним. Насправді ситуація дійсно складалась невесела, оскільки вранці на неї чекало два останніх перескладання, а вона ще опівночі сиділа невідомо де. 

Коли ж знову постало питання театру, Ярина знехотя відмовилась. Вона б розважилася, але Максим не був щиро зацікавлений нею, а вона не хотіла дарма витрачати чужі гроші та час. Коли ж він почав допитуватися за справи, які не дозволяли їй піти з ним, Ярина вже вийшла з месенджера й вирішила зачекати, поки не мине дата, на яку він її запросив.

Близько першої Костянтин відвіз всіх додому. І хоча сил на обговорення та пошуки реального вбивці ні у кого не було, Сергій кілька разів невдоволено натякав Костянтину, що це явно все через його брата. 

Ярина сподівалась поспати та відпочити перед університетом, але Сергій, який звик до її квартири, ув'язався слідом та витратив майже годину на скарги на неорганізованість, нахабність та свавілля правоохоронних органів.

Вона вже не знала, чи є сенс лягати, чи краще зробити каву та зачекати на ранок, оскільки о шостій треба виїжджати. Але близько третьої їй таки вдалося заснути. Й ледь не проспати. 

О пів на сьому нерозчесана Ярина бігла за трамваєм й ледь не загубила дві ручки та блютузні навушники, які посипалися з незастібнутого до кінця відділу рюкзака.

Але й коли вона дісталася до університету, легше не стало. Один предмет вони з Микитою закрили. А викладача з другого та останнього знайти так і не змогли.

— Попросімо старосту, щоб він написав куратору та попросив номер Гуренка. Хай хоч щось зробить, щоб група не поменшала, — Микита нервував через неможливість закрити сесію тут і зараз.

— Староста зараз у прабабусі в селі, — Ярина меланхолійно знизала плечима. Вона вже не вірила, що це все колись закінчиться. — Займатися йому більше немає чим як писати куратору.

— То хай дасть його контакти, я сам напишу чи зателефоную. 

— Його номер був десь в груповому чаті, — Ярина відкрила месенджер. З ранку повідомлень від Максима побільшало, але вона не планувала на них відповідати. — О, до речі, є електронна пошта Гуренка. Зараз я йому напишу, — вона швидко надрукувала кілька рядків викладачу-примарі з питанням, де і коли його можна знайти для перескладання іспиту й обережно нагадала, що вони мали б зустрітися з ним сьогодні. — Так, — за прізвищем куратора в чаті знаходилось мало контактів і багато лайливих слів. — О, знайшла.

Раптом смартфон в руці Ярини завібрував, а на екрані замість групового чату висвітився вхідний виклик від Максима. Вона на мить скривилась. 

— Зачекай хвилину, я покажу, — Ярина продовжувала тримати смартфона 

— Не плануєш відповісти? — глузливо поцікавився Микита.

— Ні.

Він розсміявся й насмішкувато підняв брови:

— Мене ти так само ігноруєш?

Вона задумалась, але за мить заперечно похитала головою: 

— Ні. Ти ж ніколи не телефонуєш.

— Тільки-но з’явилося бажання почати це робити. Щоб ти не могла користуватися телефоном, хоча тримаєш його в руці.

— Скільки треба гудків, щоб людина зрозуміла, що з нею не хочуть говорити? — Ярина скосила на Микиту пригнічений погляд.

— Можна відповісти й сказати це напряму, — він надягнув на ніс сонцезахисні окуляри, притримав їх самими пальцями з лівого краю й схилив голову набік.

— Нарешті, — вона повернула екран до Микити, щоб той прочитав повідомлення. Той взяв смартфон з її рук та підняв окуляри.

Ярина відвернулась до дороги й побачила біле авто, біля якого стояв Максим й дивився прямо на неї. Він помахав їй долонею.

Виходить, він увесь цей час бачив, як вона ігнорувала дзвінок…