Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кат різонув ножем упоперек — і потягнув пас шкіри зі спини. Амет-Киримли, хоч і не бачив, але чудово знав, що це таке. Боляче, звісно, аж дзвенить у голові, але треба терпіти…
Шкода, що хлопці не зуміли обміняти його на Іштерека… Шкода, що хлопці повірили Шагінові. А хіба він, Амет-Киримли, не кинувся, не роздумуючи, на заклик Шагіна-Герая: порятуй мене?! Не Шагіна кинувся він рятувати, а незалежний Крим. А як точніше: то й Шагіна, бо ж саме Шагін, який би він не був, стоїть на чолі тих, хто бореться за незалежний Крим!..
Кат узявся різати ще один пас зі спини. Боляче, але й до болю треба звикати, все-таки вже скоро буде той час, коли й болю не буде чути… Правда, кати знають свою справу, і якщо є в твоєму розтерзаному тілі, яке вже нічого не чує, хоч одне макове зерно, яке той біль відчуває, то він знайде й те зернятко, і довго буде його плекати, щоб біль розрісся на всесвіт. Ой довго ще доведеться Аметові терпіти біль, ой довго!..
Піт тече по обличчю, але мов крізь туман бачить Амет на стіні високого сивоголового фаранга. Це той самий хоробрий Акрам-баші, який керує обороною Бахчисарая. Він був рудий, а знедавна посивів.
Амет бачить, як фаранг наводить фальконет. Що там далі — він побачити не встигає, бо перед обличчям, закриваючи мур, з’являється мавпяча пика ката… Ага, зараз він почне різати Аметові вуха, ніс, язик… У, м’ясницька порода, у, кассапчі,[47] у, кровопивцю, чекай, піймають тебе колись мої хлопці, вони помстяться тобі за Амета-Киримли!
І тут пролунав постріл Акрама-баші з фальконета. Невелике свинцеве ядро знесло одразу дві голови — катову й Аметову…
Шагін-Герай покликав Акрама-баші до себе, посадив поряд, налив вина і сказав:
— Спасибі тобі, вчорашній гяуре, за той постріл, Ти врятував мою душу від сили-силенної прокльонів, які міг вилити на неї Амет.
— Ти міг би виручити його — і не було б прокльонів…
Шагін-Герай подивився на Акрама-баші, мов на дитину:
— Ти вже сивий, Акраме, а мислиш, мов дитина. Ти хоробрий і розумний, а серце в тебе дівоче. Не віддав би я Іштерека і за сто Аметів. Іштерек — це політика, а Амет — це жалість… А крім того, Акраме, якби нам удалося перемогти, то через місяць після перемоги довелося б рубати голову Аметові. Ми в одному з ним зійшлися: він не хоче, щоб наш Крим сквернили чоботи яничар та яничарських прихвоснів, і я цього не хочу. А в усьому іншому ми — вороги. Він — пастух, який хоче правди. А правди немає — такої, якої він хоче. Є правда моя. І я знаю її. Бо в моїх жилах тече чінгізханова кров, а не в Аметових…
Розділ третій,
про те, як розійшлися дороги двох армій
Кантемір розплющив вічі лише на хвилину. Він побачив зорі, які скакали в очах, а потім зупинилися, розгледів обличчя свого вірного Халіда і промовив:
— В Кафу!
І знову зомлів.
Але це був наказ. І армія повинна була його виконувати. Власне, вцілілі воєначальники Кантеміра теж думали вже про це. Треба було залишати Бахчисарай, відступати на Кафу, а там збирати сили для дальшої боротьби з братами Гераями.
Кантемірове військо тут же звернуло в лівий бік і пішло на схід.
Втомлені коні ледве брели. Втомлені вершники ледве трималися в сідлах. Пройшовши отак з фарсах, військо зупинилося і впало на нічліг…
І тільки зорі сяяли зверху, знаючи те, чого не знають і не знатимуть люди…
Запорожці теж розташувалися табором на спочинок. Дорошенко здогадувався, що орда Кантеміра пішла на Ескі-Кирим чи на Кафу. Шукати її зараз, серед ночі, він не захотів, хоч Закривидорога й наполягав на цьому.
— Пане гетьмане, — казав він, — Кантеміра поранено, якщо не вбито, військо розхитане. Я думаю, що Кантемір зазнав поразки в оцій битві тільки тому, що не чекав нас зустріти так рано. Він, мабуть, ішов цілу ніч — а перед тим цілий день вони товклися біля Бахчисарая, — коні втомилися, вершники — теж. А тут ми — із свіжими силами! Я сам бачив: у них здоровля не було битися! У них рухи були не такі бистрі, як завше!.. Вони втекли, щоб поспати, а вже потім підуть на Ескі-Кирим чи на Кафу. От треба зараз їх і дорубати.
— Андрію, — терпляче пояснював Дорошенко, — якби ж ти точно знав, де вони поховалися, якби ж не довелося їх шукати цілу ніч — і дурно, то тоді б я тебе послухався… А так ми не дамо відпочити ні людям, ні коням і втратимо час. На нас чекає Бахчисарай! Там ми з’єднаємося з військом Шагіна…
— Там того війська — кіт наплакав, — вкинув слівце й Мізерниця, загадково всміхаючись у свій хитрий вус, і було незрозуміло: чи то він підтримує гетьмана, чи навпаки…
— Ну й що, що кіт наплакав? — иезадоволений, що його перебив Мізерниця, сказав гетьман. — Кіт наплакав, а Шагін-Герай тримається. Онде ж полонений сказав, що тримається. Та й чому йому брехати? Якби Кантемір зайняв Бахчисарай, то він би зі своїм військом спокійнісінько чекав нас за міськими мурами. А то ж ба — гасає то туди, то сюди! Не смачно, видно, поки що йому!.. Мабуть, іще підмоги не діждався…
— Звідки підмога? — знизав плечима Мізерниця. Закривидорога подумав: прикидається, аж занадто!
Гетьман втомленими очима позирнув на Мізерницю.
— Звідки підмога? А то ізвідти, звідки мав її розвідати Дерикіт… Шкода, що десь він пропав, наш Дерикіт, а то б я його розпитав…
— Дерикіт сказав, що нічого не побачив… — ображеним тоном мовив Мізерниця.
— Хотів би я сам поговорити з Дерикотом, поглянути в його очі… Ну, нічого, якщо він живий, — поговоримо! Дай боже, щоб і справді нічого там не було…
Дорошенко кашлянув, і чути було навіть у темряві, як він усміхнувся:
— Але недаремно козацтво каже: на бога надійся, а сам не плошай!..
І після паузи:
— Одне слово, нам треба негайно бути біля Бахчисарая.
Яремкові все щось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк», після закриття браузера.
