Читати книгу - "Єретики Дюни"

устиг відповісти, ліфт вивергнув із себе високого чоловіка в куртці поверх червоного комбінезона. Був таким кістлявим, що вбрання звисало на ньому та лопотіло. На чолі було витатуйовано ромб — знак сукійсь­кого лікаря, але оранжевий, а не чорний, як зазвичай. Очі лікаря прикривали оранжеві лінзи, маскуючи їхній справж­ній колір.

«Якась залежність?» — міркував Теґ. Від лікаря не чутно було запаху знайомих наркотиків, навіть меланжу. Та довкола нього витав якийсь терпкий аромат, майже фруктовий.

— Ось і ти, Соліце! — промовив Муззафар. Жестом вказав на Теґа. — Зроби йому добре сканування. Позавчора його вдарили паралізатором.

Соліц вийняв прилад, у якому Теґ розпізнав сукійський сканер — компактний, поміщався в одній руці. Його поле зондування видавало тихе дзижчання.

— То ви сукійський лікар, — сказав Теґ, дивлячись на оранжевий знак на чолі.

— Так, башаре. Я пройшов найкращий вишкіл та кондиціо­нування за нашими древніми традиціями.

— Я ніколи не бачив ідентифікаційного знаку такого кольору, — зауважив Теґ.

Лікар провів сканером довкола Теґової голови.

— Колір татуювання неістотний, башаре. Важливим є те, що під ним приховується.

Опустив сканер до Теґових плечей, тоді вниз, уздовж тіла. Теґ чекав, коли дзижчання припиниться.

Лікар відступив і звернувся до Муззафара:

— Він у хорошій формі, фельдмаршале. Напрочуд хорошій, з огляду на його вік, але відчайдушно потребує підкріпитися.

— Так, так… добре, Соліце. Подбай про це. Башар наш гість.

— Я замовлю їжу відповідно до його потреб, — промовив Соліц. — Їжте повільно, башаре.

Соліц виконав поворот кругом, від чого його куртка і штани залопотіли. Двері ліфта поглинули його.

— Фельдмаршал? — спитав Теґ.

— Відродження древніх титулів на Дурі, — відповів Муззафар.

— Дур? — зважився перепитати Теґ.

— Який же я дурень! — Муззафар вийняв з бічної кишені куртки невелику коробку, а з неї тонку папку. Теґ розпізнав у ній голостат, схожий на той, який він і сам носив під час довгої служби. Голограми дому та сім’ї. Муззафар поклав голостат на стіл між ними, натиснув кнопку запуску.

Повноколірний образ зелених джунглів — зарослого кущами обширу — ожив у мініатюрі над поверхнею стола.

— Дім, — сказав Муззафар. — Ось у центрі фреймбуш, рамкокущ. — Вказав пальцем місце на проєкції. — Це перший, який мене слухався. Люди з мене сміялися, що я саме такий вибрав першим і тримався його.

Теґ вдивлявся в проєкцію, відчуваючи глибокий сум у голосі Муззафара. Кущ, на який він показував, був веретеноподібним пучком тонких гілок, з кінців яких звисали яскраво-­сині цибулини.

Фреймбуш?

— Радше миршавий, я знаю, — промовив Муззафар, прибираючи палець із проєкції. — Геть не гарантував безпеки. Кілька перших місяців з ним я мусив захищатися сам. А все-таки я його полюбив. І він відповів мені взаємністю, знаєте. Тепер це найкращий дім у всіх глибоких долинах, клянуся Вічною Скелею Дура!

Муззафар глянув на здивоване Теґове обличчя.

— Прокляття! Ви, звичайно, не маєте фреймбушів. Мусите вибачити мені це неприпустиме невігластво. Думаю, нам є що вивчити один про одного.

— Ви називали це домом, — сказав Теґ.

— О так. Звичайно, під належним керівництвом і навчившись послуху, фреймбуш розростеться і стане чудовою резиденцією. Потрібно лише чотири-п’ять стандартних років.

«Стандартних», — подумав Теґ. Тож Загублені досі використовують стандартні роки.

Вихід з ліфта зашипів, і до кімнати, задкуючи, ввійшла молода жінка в синій сукні офіціантки. Тягла термокапсулу на підвісках і помістила її біля столика перед Теґом. Одяг жінки був такого ж типу, як той, що Теґ бачив під час першої інспекції, але гарно заокруглене личко, яким вона повернулася до нього, було незнайомим. Усе волосся з голови усунено, чітко проступали численні вени. Очі були водянисто-синіми, а поводилася так, наче чимось налякана. Відкрила термокапсулу, і в ніздрі Теґа наплинув пряний запах їжі.

Теґ напружився, але безпосередньої загрози не відчував. Бачив сам себе, як він споживає цю їжу без жодного лихого наслідку.

Молода жінка вишикувала на столі перед ним ряд тарілок, з одного боку акуратно розклала столове приладдя.

— Не маю снупера, але я спробую ці страви, якщо хочете, — запропонував Муззафар.

— Немає потреби, — відповів Теґ.

Знав, що це викличе питання, але відчував — у ньому запідозрять Правдомовця. Теґ втупився в їжу. Без жодного свідомого рішення нахилився вперед і почав їсти. Добре знаючи, що таке голод ментата, він був вражений власними реакціями. Використання мозку на ментатський лад поглинало калорії у надзвичайному темпі, але зараз його тягла за собою нова необхідність. Відчував, що його діями керує інстинкт виживання. Цей голод виходив за межі всього його попереднього досвіду. Суп, який він з певною обережністю з’їв у домі зруйнованого чоловіка, не викликав такої жадібної реакції.

«Сукійський лікар дібрав усе правильно», — подумав Теґ. Ця їжа цілком відповідала підсумковому висновку сканера.

Молода жінка носила нові й нові термокапсули зі стравами, які з’являлися в отворі комунікаційної труби.

Посеред трапези Теґ мусив підвестися і відвідати прилеглу туалетну кімнату. Розумів, що й там повно прихованих комунікаторів, які триматимуть його під наглядом. Зі своїх фізичних реакцій здогадався, що його система травлення прискорюється згідно з вимогами нового рівня тілесних потреб. Повернувшись за стіл, почував такий голод, наче геть нічого не їв.

Офіціантка була помітно вражена, згодом почала непокоїтися. Та все ж приносила їжу за його вимогою.

Муззафар дивився з дедалі сильнішим здивуванням, але нічого не казав.

Теґ відчув, як їжа відновлює його втрачену енергію, її калорійність точно відповідала приписам сукійського лікаря. Та вони, вочевидь, не здогадувалися про кількість. Дівчина виконувала його накази, рухаючись наче в шоці.

Наприкінці Муззафар промовив:

— Мушу сказати, я ніколи досі не бачив, щоб хтось стільки з’їв за одним махом. Не знаю, як ви це робите. І навіщо.

Теґ, урешті вдовольнившись, відкинувся на спинку дивана. Знав, що викликав питання, на які не можна було відповісти правдиво.

— Це притаманно ментатам, — збрехав він. — Я пройшов через дуже виснажливий період.

— Несамовито, — промовив Муззафар.

Він підвівся. Коли Теґ теж почав вставати, Муззафар жестом наказав йому сидіти.

— Нема потреби. Ми приготували для вас приміщення просто за сусідніми дверима. Тим часом безпечніше залишатися тут.

Молода жінка пішла геть із порожніми термокапсулами.

Теґ пильно вивчав Муззафара. Під час трапези щось у ньому змінилося. Муззафар стежив за ним, наче міряв холодним поглядом.

— У вас є імплантований комунікатор, — промовив Теґ. — Ви дістали нові накази.

— Вашим друзям розумніше було б не атакувати цей будинок, — сказав Муззафар.

— Думаєте, що це мій план?

— А який ваш план, башаре?

Теґ посміхнувся.

— Дуже добре. — Муззафар слухав свого комунікатора з розсіяним поглядом. Коли знову зосередився на Теґові, дивився на нього очима хижака. Теґ відчув цей погляд, як удар. Здогадався, що до кімнати підходить хтось інший. Фельдмаршал вважав такий розвиток подій дуже небезпечним для свого обіднього гостя, але Теґ не бачив нічого, що могло б подолати його нові здібності.

— Ви думаєте, що я ваш в’язень, — сказав Теґ.

— На Вічну Скелю, башаре! Ви не такий, як я сподівався.

— А чого сподівається та Всечесна Матрона, яка наближається сюди? — спитав Теґ.

— Башаре, я вас застерігаю. Не вдавайтесь із нею до