Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Якщо Будьонний – то або ЧК, або ОДПУ. Втім, яка різниця! Нехай той Будьонний йде попід три чорти – давай розказуй про Болбочана… До речі, як тебе звати?

– Бориславом.

– А сам ти відкіля?

– З Дніпродзержинська. Точіше, з Карнаухівки – це таке селище поруч, але ви про нього навряд чи чули.

– Не суттєво. Валяй про Болбочана.

Борислав розповів про Болбочана все, що свого часу почув від діда.

– О-о-о, так-так! Знаменитий був полковник, знаменита люлька. Ти диви, бережи її, не загуби…

– Та що ви, хлопці, їй-бо?! Звісно, не загублю! Це ж пам’ять про діда…

– До речі, тут десь крутилися люди з наукового товариства ТЛІН. Історики науки. Їх подібні речі тех цікавлять… Хлопці, ви не бачили, куди поділися ці кумедні представники ТЛІНу?.. От біда! Відшукайте їх хтось…

Підійшли двоє солідних чоловіків, стали осторонь, обережно приглядаючись до протестувальників. Можливо, сподівалися, що їх не помітять, – але їхні сподівання були марними…

– О-о-ой, хлопці, гляньте, хто до нас завітав!.. Перепрошую. Ви – Олесь Гончар, я не помилився?

– Не помилилися. А це зі мною…

– А ви – Павло Загребельний?

– Так, хлопці, Загребельний. Два голови Спілки письменників заразом.

– Олесю Терентійовичу, Павле Архиповичу, проходьте от сюди, будь ласка, приєднуйтесь до нашого товариства.

– Ой, ні, хлопці, вибачайте – але ні… Якби ми могли б, то приєдналися б до вас із задоволенням. Однак… вибачайте, якось воно несолідно виглядатиме: ми – і щоб разом зі студентами… Ми краще тут постоїмо.

– Я от лише спитати хотів, чи є тут мої земляки? – обережно поцікавився Олесь Гончар.

– З Дніпропетровська? Авжеж є! Нас, дніпропетровців, тут чимало.

– Це добре, хлопці. Це тішить, – посміхнувся Олесь Терентійович.

– А тут от щойно приходив хтось із Дніпродзержинська. Ну цей, із люлькою Болбочана… Куди це він, в біса, подівся?!

Пошукали, проте марно.

– Мабуть, відійшов кудись чи додому собі забрався… Шкода… Ну, та нехай собі їде! А може, ще з’явиться.

– У будь-якому разі, Олесю Терентійовичу, у нас тут мало не земляцтво.

– А ще багато киян і львів’ян.

– А ще до нас приходять ПТУшники і технікумівці. Теж із Києва.

– Ну, і школярі, звісно…

– Та й інших вистачає! От, наприклад, взяти Вітька Литовченка з журфаку. Він же полтавець!

– Ага, точно. Він тут є?..

Пошукали, але знов-таки не знайшли.

– Та що ж це таке?! Як треба, то не відшукаєш…

– Ну, відійшов. Буває, а чого ж…

– А от пам’ятаєте Демидасів? Це подружжя, він – Радомир, по батькові не пригадаю, а вона – здається, Марія. То вони волиняки з Луцька, а приїхали до нас просто так, смаколиків усяких привезли.

– Авжеж. Усі волиняки – хороші щирі люди. От у нас на факультеті…

– Стривайте, стривайте! – раптом ніби з-під землі випірнув серйозний на вигляд чоловік і з ходу поцікавився: – Кажуть, тут Гончар із Загребельним підходили?!

– Та ось же вони у вас за спиною.

Чоловік озирнувся.

– Ох, перепрошую – не побачив одразу! Олесю Терентійовичу, Павле Архиповичу, ви лише погляньте, що тут у ме-не є…

– І що це за… О-о-о, «Кобзар»! Та ще й дореволюційне видання… А що то за отвір просто посередині палітурки?

– Це від кулі. А оці сторінки навіть кров’ю залиті. Ось, погляньте…

Гамір, що стояв довкола, вмить стишився, ніби хтось вимкнув звук радіоприймача. Всі почали потроху підтягуватися до відомих письменників і серйозного чоловіка, який уже передав книжку Загребельному.

– Тут є підпис, між іншим. «Бондарукъ К. Є.» – це хто?..

– Це, до речі, так званий «отаман Лихо», який загинув на околиці Врадіївки у січні двадцять другого року під час перестрілки з чекістами. Отаман був останнім зі свого загону, який активно діяв на Півдні України у попередні роки.

– А ви хто такий? Звідки у вас ця книжка?

– Прізвище моє Нагнибіда, я працюю екскурсоводом в Обласному краєзнавчому музеї Миколаєва. Цей «Кобзар» я виявив у музейних запасниках. То що скажете?

Загребельний спохмурнів, повернув книжечку чоловікові зі словами:

– Дозвольте не коментувати.

Але трохи подумавши, додав:

– Поверніть цей експонат до запасників, будь ласка. І-і-і… давайте ще трохи почекаємо, гаразд?..

– А все ж таки, чому ви відмовляєтеся коментувати?

Усі озирнулися до неприємного на вигляд літнього чоловіка, який мало не буравив відомих письменників пекучим поглядом неспокійних маленьких оченяток, які, здавалося б, жили на зморшкуватому обличчі окремим життям.

– Перепрошую… з ким маю справу? Відрекомендуйтесь, будь ласка.

– Гапочка Остап, журналіст з Харкова.

Письменники перезирнулися, й харків’янину відповів Гончар:

– З вашого дозволу, ми тут не для того, щоб інтерв’ю давати…

– У такому разі для чого ви тут?..

Однак зауваживши гидливий вираз облич відомих письменників, студенти зреагували миттєво. Довкола Гапочки почали гуртуватися кремезні молоді люди, суворі обличчя яких не обіцяли нічого доброго.

– Е-е-е, легше, легше… – забелькотів той з легким переляком.

– Тобі ж сказали, не займай добродіїв! – мовив до харків’янина один із суворих молодих людей. – Ти взявся хтозна-звідки. А у нас, між іншим, своїх журналістів повно. Ондо дивись – Буйтур Всеволод! Буйтуре, хоча б ти є?..

Довготелесий молодик, який сидів на складаному стільчику біля входу в один з наметів, привітально помахав рукою.

– От бачиш! Це наш перевірений кадр з журфаку, він уже публікується, між іншим. А ти хто такий?.. Ану йди звідси!

– Та у мене посвідчення…

– Начхати. Піш-ш-шов, кому кажуть!..

Гапочка озирнувся, шукаючи поглядом Гончара й Загребельного. Але поки тривала ця невеличка штовханина, за відомими письменниками і слід прохолов. Розчаровано махнувши рукою, Гапочка теж пішов геть.

* * *

Отак усе й тривало попервах: студенти жили в наметах, встановлених просто на площі Жовтневої Революції. Лише товариш Ленін, висічений з рожевого граніту й оточений бронзовими більшовиками-революціонерами, з докором дивився на нерозумних «протестантів».

Усе змінилося у середу, 10 жовтня, коли студенти оголосили голодування й нарешті висунули низку конкретних вимог, як-от: відставка голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола, заборона Комуністичної партії України та націоналізація її майна, надання українським солдатам права служити виключно на території батьківщини, переобрання Верховної Ради УРСР на багатопартійних засадах тощо. Тоді лише характер акції змінився…

Дизель «Київ – Коростень», 13 жовтня 1990 року

Двері вагона раптом розчахнулися, і в прохід ввалився явно нетверезий баяніст, який відчайдушно загорлав на ходу:

В кабаках – зеленый штоф,

Белые салфетки.

Рай для нищих и шутов,

Мне ж – как птице в клетке!

В церкви смрад и полумрак,

Дьяки курят ладан.

Нет! И в церкви все не так,

Все не так, как надо…

Переважна частина пасажирів, які сиділи ближче до проходу, відверталися, коли музикант проходив повз них. Лише дехто кидав брудні зіжмакані