Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до полку…

До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі у Шепетівці.

Після лікування в грудні 1919 року Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорно і Ланцута. Навесні 1920-го він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорно вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні — травні 1924 року склав іспити за шість класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки.

У таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення, 14 червня, отримав посвідку (ч. 970) за підписами генералів-хорунжих Марка Безручка та Всеволода Змієнка: «Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був».

Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні академії працював у Польщі, в Познані.

Кілька слів про дружину — Любов Семенівну Горячу (в дівоцтві Лисенко). Народилася вона 17 жовтня (7 серпня?) 1892 р. у м. Яготині Полтавської губернії. Жила в Харкові. Одружилася з Павлом Гарячим ще 1918 року. Разом із чоловіком перебувала у дієвих частинах Армії УНР. Працювала сестрою-жалібницею та завідувачкою амбулаторії полку. Після поразки української армії була інтернована в таборі Ланцут. Тут разом із чоловіком стала до лав 6-ї Січової дивізії. Пройшла з чоловіком весь бойовий шлях дивізії та повторне інтернування.

1927 року переїхала до Франції, де до кінця життя брала активну участь в українському громадському житті, здобувши «загальне признання і пошану». Померла 24 березня 1969 року в місті Монтрей під Парижем (очевидно, була ще раз одружена, бо в некролозі про неї сказано як про Любов Горячу-Бацуцу).

Остання ж вістка про Павла Гарячого датується восьмим жовтнем 1933 року, коли він написав до Української господарської академії листа з Познані. Подальша його доля невідома.

А «добрий бунчужний, царство його душі, був убитий у кінній атаці під Могилевом-Подільським року 1920 червоними москалями».

Народився Віктор Чекірда 11 листопада 1894 року в родині селян Оникія і Єфросинії в с. Іванківці Проскурівського повіту Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Дитячі роки провів у рідному селі. Освіту здобував у Проскурівській міській школі, шість класів якої закінчив 1911-го. 1913 року здав екстерном екзамен в реальній школі ще за два роки. Після цього влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського.

На початку 1915 р. Віктора Чекірду мобілізували до війська. Скінчивши Першу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го.

Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах Армії УНР «боровся за самостійність Батьківщини».

Згодом діяв на чолі партизанського загону.

Коли в жовтні 1920 р. внаслідок прелімінарного договору в Ризі українсько-польський протибільшовицький фронт завмер на Поділлі, Віктор Чекірда перебував у запіллі ворога. Не дочекавшись визволення свого терену українською армією, мусив сам переходити кордон — щоб інформувати українське військове керівництво про дислокацію більшовицьких частин.

Робив це неодноразово. Виконав і доручення української сторони — передав особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї совєтської дивізії Володимиру Стойкіну, який був у таємних зносинах зі штабом української армії.

Про цю небезпечну місію Віктор Чекірда детально розповів у своєму спогаді «З недавнього минулого».

Коли по закінченню перемир’я українська армія внаслідок контрнаступу червоних відступила і врешті сховалась за польськими дротами, Віктор Чекірда лишився на Батьківщині. Невдовзі нав’язав зв’язок із Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, який готував повстання в Україні. Легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту.

Відчувши, що йому не довіряють і, більше того, вже почали за ним стежити, мусив тікати. Невдовзі влаштувався «начальником міліції на 4 волості». Довелося і тут міняти своє прізвище. Та й у міліції не загрів він місця — після двох місяців служби мусив тікати і звідси. Знову під іншим прізвищем знайшов собі роботу на цукроварні.

Партизанський загін Чорного Ворона був непостійним, козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно «ріжні чека», нещадно нищачи живу силу ворога, документацію та майно. Випускали політв’язнів.

А вдень отаман знову ставав «совслужащім». Він налагодив ділові зв’язки з багатьма директорами цукроварень, більшість з яких були поляки. Оскільки в цукроварнях стояли червоні гарнізони, Віктор Чекірда мав можливість перезнайомитися з командирами багатьох більшовицьких частин. Проводячи з ними дозвілля, діставав багато цінної інформації. Червоні й не здогадувалися, що симпатичний чорнявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за яким вони не один тиждень полювали.

1921 року (очевидно, наприкінці осені) Віктор Чекірда приїхав до Польщі зі звітом до українських військових інституцій. Перечекавши зиму, повернувся на окуповану Батьківщину…

У спомині «Калачі прозрадили» Віктор Чекірда розповів про одну з успішних відплатних акцій навесні 1922 року — одночасний напад на каральний батальйон і на зсипний пункт одного подільського містечка.

1922 року в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі, його загін «знищив цілий радянський карний полк». Під час цього «партизанського наїзду» отамана поранили. «Коли було вислано проти мене біля сотні чекістів, — писав Віктор Чекірда про цей епізод боротьби, — і коли большовики обіцяли велику нагороду за мою голову, хто мене пійме, я зробив останній наступ і під час бою був ранений, і в силу обставин мусів повернутись до Польщі».

З таборів для інтернованих хотів він утретє вирушити до України — з метою організації повстання, «але за це усе заслужив